Марк

Чорт забирай, і чому я почуваюся винним? Хіба я щось їй винен? Ми поцілувалися — вона теж цього хотіла. Хіба я зробив щось неправильно?

Але все ж серце підказувало: це неправильно щодо неї. Це зачіпає її почуття й робить боляче. Я не хотів, щоб їй було боляче, але й не міг дозволити собі стати вразливим та розчинитися в комусь іншому. Совість не давала заснути, виїдаючи мозок зсередини. Я написав їй — і після того, як вона прочитала, минуло вже десять хвилин. Десять хвилин тиші, яка важила тонну. Я думав, вона не відповість. В принципі, коли писав, я бачив лише два варіанти: або повний ігнор, або грандіозний скандал із драмою та образами.

Але з роздумів мене вирвало сповіщення: вона поставила лише реакцію — сердечко.

Я ще хвилин десять не виходив із чату, дивлячись на це маленький червоний значок. Що воно означає? Чому вона не випитує про причини моєї втечі? Не те щоб мені хотілося виправдовуватися, просто я цього очікував. А вона ніби й не проігнорувала, але й не пустила мене ближче. Вона не зачинила двері — але й порога переступити не дала.

І знову вона зачепила мене. Простий лайк — а я захоплююся цим, як хлопчисько. Дивак. Це вже ні в які рамки не вкладається.

Можливо, варто відновити сеанси з психотерапевтом. Він ніколи особливо не допомагав — сни як снилися, так і снилися. Але, можливо, з менш серйозним питанням — мого страху бути з нею й водночас не бути — він зможе зарадити. Я зайшов в особистий кабінет і записався на сеанс.

Тільки-но заплющив очі, як прийшло автоповідомлення:

Доброї ночі. Вас записано на завтра на 13:00 до Ольги Анварівни на сеанс, оскільки ваш спеціаліст у відпустці. Будьте здорові з “I health”.

Ну от, ще цього не вистачало. Нова людина — знову вивертати душу з нуля. Але, можливо, як жінка, вона зможе краще зрозуміти мою проблему з жінкою? Була не була. Якось із горем навпіл я заснув і спав без задніх ніг до самого ранку.

Прокинувшись, перше, що зробив автоматично — подивився, коли вона була в мережі. О п’ятій ранку. Чи вона так рано прокинулася, чи взагалі не лягала? Мене знову накрило хвилею провини. Невже це через мене?

Я написав:

Привіт. Ти як?

Коротко, просто. Вона відразу прочитала:

Привіт. Все добре. Ти як?

Без смайликів. Отже, все ж ображається. Я знав, що для неї ці дурні стікери важливі — це її манера дихати в тексті.

Я теж добре. Чому так довго не спала? — надрукував я, але стер. Не треба, щоб вона думала, ніби я стежу за нею. Не треба знову давати порожню надію.

І я.

Знову лайк — і тиша. Я пішов робити каву, коли почув звук сповіщення.

Як спалось? — запитала вона.

І чому мені так радісно від цього питання? Чому мені важливо, що їй не байдуже?

На диво дуже добре. Добряче витратив учора енергії 😅.

Вона поставила реакцію сміху. Ми поговорили ні про що, але мені стало легше. Я точно знав: я не готовий викреслити її. Але й будувати щось серйозне — не планував. Потрібно просто бути чесним.

Я вдягнувся стандартно: робочий чорний костюм, біла сорочка, синя краватка. На роботі день минув як у тумані, аж поки я не глянув на годинник — майже перша. Побіг до клініки. На дверях кабінету табличка: Котенко Ольга Анварівна. Психоаналітик, спеціаліст з гіпнотерапії та роботи з травматичними сновидіннями.

Гіпноз… Це взагалі легально? Але я вже тут.

— Заходьте, сідайте, — промовила сива жіночка років шістдесяти. Кабінет був світлим, без жодної містики. — Марку, я ознайомилася з анкетою. Що саме вас турбує?

Я зробив паузу.

— Мені роками сняться одні й ті самі сни. З однією і тією ж дівчиною. Вона мені зраджує з моїм братом. Але в мене немає брата. У сні я відчуваю лють. Ревнощі. І часто все закінчується тим, що я її вбиваю. А тепер… — я ковтнув повітря. — Я зустрів цю дівчину в реальному житті. Вона — та сама.

Ольга Анварівна не здригнулася.

— Марку, сни, що повторюються десятиліттями, — це не просто картинки. Це мова вашої підсвідомості, яка намагається докричатися до вас через «білий шум» повсякденності, — вона зняла окуляри й подивилася мені прямо в очі. — Ви кажете про брата, якого не існує. У психоаналізі це часто — ваша Тінь. Та частина вашої особистості, якій ви забороняєте відчувати, любити або… ненавидіти. А вбивство уві сні — це не акт агресії проти дівчини. Це ваша відчайдушна спроба «вбити» саму вразливість, яку вона у вас викликає. Ви нищите джерело болю, щоб не відчувати самого болю. Я не хочу гадати, що саме ваш розум намагається зашифрувати в цих образах. Ми можемо роками обговорювати ваші страхи в цьому кріслі, але так і не підійти до істини, — Ольга Анварівна зняла окуляри й поклала їх на стіл. — Я пропоную гіпнорегресію. Нам потрібно спуститися на той рівень, де цей вузол був зав’язаний вперше. Ви зустріли її в реальності — і це не просто збіг. Ваша психіка виштовхнула цей образ на поверхню, бо ви готові розв'язати цей конфлікт. Або остаточно його програти. Гіпноз допоможе зрозуміти: ви боїтеся її чи того, ким ви стаєте поруч із нею.

Я вагався, але кивнув. Ліг на диван. Її голос був рівним, заколисуючим.

— Уявіть, що напруга залишає ваше тіло… Ви все чуєте, але ваша увага зараз спрямована всередину, — голос Ольги Анварівни став фоновим шумом. — Що ви відчуваєте, коли думаєте про жінку зі своїх снів?

— Тягар… і провину, — прошепотів я. — За те, що не вберіг її від себе.

Темрява за повіками почала розшаровуватися, ніби старий кінопленка.

— Подивіться на свої руки. Які вони?

Я напружився. Внутрішнім зором я бачив долоні — вони були більшими, грубішими. На одній я помітив важкий перстень із невідомим гербом, а в наступну мить — мої руки були заплямовані чорною мазутою, а потім — знову чисті, але занадто бліді, у мереживних манжетах.

— Вони змінюються, — мій голос тремтів. — Я бачу нас у різних місцях. Якась веранда під палючим сонцем, похмура затишна кімната з каміном, вузька вуличка, що пахне морем… Ми всюди. У різному одязі, у різні часи. Але почуття… вони не міняються. Я люблю її до болю в грудях, але ця любов отруєна моєю власною тінню. Я бачу в її очах лише приводи для підозр. Я сам штовхаю її геть у кожному з цих життів.