Аліса

Скільки часу я так простояла посеред кухні після того, як за ним зачинилися двері — не знаю. У повному заціпенінні, наче в кімнаті раптово викачали все повітря. Холодна кава на столі, рожеві капці, які він щойно зняв і які тепер виглядали на підлозі безглуздо й самотньо, і тиша... вона раптом стала нестерпно гучною, наче тиснула на барабанні перетинки.

У мені вирували емоції, які важко було передати словами. Це був справжній хаос.

З одного боку — це був найніжніший, найпристрасніший і найбажаніший поцілунок у моєму житті. Я дуже цього хотіла, хоча й боялася зізнатися навіть собі. Весь той час, поки він був поруч на кухні, я відчувала цю напругу, цей невидимий струм між нами. Але навіть уявити не могла, що це справді станеться. Його губи, його подих, те, як він тримав мене… це було занадто правильно, щоб бути правдою. На мить я повірила, що час зупинився спеціально для нас.

Я підійшла до дзеркала в коридорі. Моє відображення здавалося мені чужим: розпатлане волосся, губи, які досі палали від його дотиків, і очі — у них було стільки надії, що мені стало страшно. Я торкнулася пальцями своєї щоки, намагаючись втримати те відчуття, коли він провів по ній губами.

З іншого боку — мені було нестерпно боляче від думки, що він, можливо, шкодує. Бо як інакше пояснити те, з якою поспішністю він утік? Ніби

злякався… або себе, або мене, або того, що відчув у ту секунду. Ця його втеча була схожа на ляпас після солодкого сну. Я стояла й відчувала, як на губах поступово зникає тепло його цілунку, а замість нього приходить присмак гіркої кави та розчарування.

Це якась іронія долі. Щойно я вирішила, що з мене досить, що я переболію і просто відпущу його — він знову робить крок назустріч. Ніби в нього є якийсь внутрішній радар на мою байдужість. Як тільки я починаю вислизати, він міцніше стискає пальці. І це лякає. Бо я не розумію: він справді хоче бути поруч, чи йому просто важливо знати, що я все ще на гачку? Що в нього завжди є запасний аеродром, де на восьмому поверсі на нього чекають із гарячою кавою?

Раніше я завжди була тією, хто йде першою. Я не дозволяла чоловікам заглядати за мої барикади. А Марк… він не просто заглянув, він підірвав їх усі за один вечір. Мені згадалося, як він говорив про класичну музику та свого психіатра. У його словах було стільки прихованого болю і водночас якоїсь темної, небезпечної естетики. Він здавався мені загадкою, яку неможливо розгадати, не поранившись об гострі краї. Хто він насправді? Чоловік, який шукає спокою в мелодіях невідомих авторів, чи той, хто боїться власної тіні?

Я підійшла до вікна, обхопивши себе руками за плечі. Надворі було темно, лише рідкісні ліхтарі вихоплювали з темряви порожні тротуари. Десь там зараз їхала його машина. Що він зараз відчуває? Можливо, він прямо зараз вмикає ту саму музику, щоб витіснити спогад про мій поцілунок?

Ні. Я не дозволю зробити з себе такий варіант. Я не буду дівчиною на всякий випадок чи об'єктом для підняття його самооцінки. Я заслуговую на щось більше, ніж ці емоційні гойдалки.

Це була репетиція. Вона провалилась. Але перший млинець завжди грудкою. Дубль два буде вдалим — жодного більше спілкування. Жодних зустрічей. Хоча… тепер, коли він пробив мою оборону і зрозумів, що він мені не байдужий, йому, мабуть, уже й не буде потреби продовжувати цей контакт. Він отримав своє підтвердження і пішов. Від цієї думки захотілося закричати.

Мої думки перервав телефон. Він завібрував на дерев’яній стільниці, і звук здався мені гучнішим за вибух. На екрані засвітилось повідомлення в Telegram.

О боже… це він.

Я боюсь дивитися. Справді боюсь. А раптом він вирішив прямо написати, що це була помилка? Що не варто нічого чекати? Я не хочу цього читати. Не буду. Не зараз, коли я така вразлива.

Я жбурнула телефон — він відлетів на край столу, ледь не впавши на плитку. І завібрував ще раз.

Я не читала. Різко розвернулася і пішла в кімнату, намагаючись заховатися під ковдрою від власних почуттів. Зайшла в спальню, де на тумбочці стояли ті самі білі троянди. Вони вже почали трохи в’янути, пелюстки по краях потемніли, але запах усе ще заповнював кімнату. Вони нагадували мені про той вечір у театрі, коли все здавалося таким простим.

Минуло не більше трьох секунд — і я повернулась на кухню. Не змогла. Ця невідомість була як фізичний біль. Тремтячими руками я схопила смартфон і відкрила повідомлення.

Вибач, що так швидко пішов. Маю все обдумати.

Потім друге:

Солодких снів, Алісо. До зустрічі.

Тепер телефон був уже не в тремтячих, а в палаючих руках. Мене кинуло в жар, серце калатало так, що я ледь не знепритомніла. Я притиснула холодний корпус телефону до грудей і просто стояла посеред кухні, заплющивши очі.

Чому з ним так важко? Чому все так двояко?

На мить я вірю, що можу йому подобатись — і він різко опускає мене з небес на землю. Потім я переконую себе, що між нами нічого не може бути — і він знову піднімає мене вгору цим своїм «До зустрічі». Як мінімум, це небезпечно для мого ментального здоров’я. Але як максимум — це єдине, що змушує мене почуватися живою останнім часом.

Я вирішила не ігнорувати його повністю. Але й відповідати словами… мені не було що. Окрім того, що я його абсолютно не розумію. А з’ясовувати стосунки зараз, о першій годині ночі, — немає сенсу.

Тому я просто поставила реакцію — сердечко. Як знак того, що я прочитала. І як подяку за пояснення, яке водночас нічого не пояснило, але дало мені бодай якийсь шанс заснути сьогодні. 

Я нарешті змусила себе вимкнути світло на кухні, де все ще витав аромат свіжозавареної кави та його парфумів, і повільно пішла до спальні. У темряві квартири кожен звук здавався занадто гучним, а порожнеча — майже фізичною.

Лягла в ліжко, але сон не приходив. Я повернулася на бік і в слабкому світлі місяця, що пробивалося крізь штори, побачила силует білих троянд на тумбочці. Вони вже почали в’янути, пелюстки по краях потемніли й скрутилися, але їхній солодкий, ледь терпкий запах усе ще заповнював кімнату.