Марк

— Так. До зустрічі. І… дякую, що підвіз, — сказала вона, вже відкриваючи двері машини.

Але раптом Аліса зупинилась, повернулась і кілька секунд мовчки дивилася на мене, наче зважувалася на стрибок у прірву.

— Може… хочеш зайти на чай?

Її щоки миттєво порожевіли, ставши майже одного кольору з її курткою. Неочікувана пропозиція. Хоча, чесно кажучи, усе, що відбувалося між нами з моменту зустрічі в театрі, було одним суцільним непередбачуваним ланцюжком.

Я знаю, що подобаюсь їй. Бачу це в кожному погляді, у тому, як вона затамовує подих поруч. І знаю, що не маю права відгукуватися взаємністю — не з тією кількістю внутрішнього хаосу, проклять і сумнівів, які я тягну за собою. Це неправильно. Це неможливо. Але я втомився бути розсудливим.

— Так. Від чаю я зараз би не відмовився.

Вона ледь помітно видихнула, усміхнулась і, взявши мене під руку, повела до під’їзду. Ми почали підніматися сходами. Спершу я подумав, що вона живе на другому чи третьому поверсі. Але коли ми подолали четвертий… п’ятий… шостий — стало зрозуміло: на мене чекає черговий сюрприз. Ми підіймались аж на восьмий.

Поки вона шукала ключі в сумочці, я не втримався від запитання:

— А чому ми не поїхали на ліфті?

— Бо жахливо не люблю замкнені маленькі приміщення, — відказала вона, нарешті впоравшись із замком. — Не прямо клаустрофобія, просто… некомфортно. А ходити сходами замість пробіжки — теж добре, часу ж часто не вистачає на спорт.

Не зміг не погодитись. Її логіка була простою і водночас обеззброювала.

Квартира зустріла теплом і легким ароматом якихось квітів та випічки — запах справжнього затишку. Вона простягнула мені смішні рожеві пухнасті капці.

— Вибач, чоловічих нема.

Отже… нікого поруч давно не було. Чомусь ця думка мене потішила, промайнувши десь на задвірках свідомості егоїстичним задоволенням. Хоча яке мені діло?

— Чорний чи зелений чай? — запитала вона, знімаючи пальто.

— А є кава?

— Є. Але ти її питимеш так пізно? — вона здивовано підняла брову.

— Все одно сплю погано. Гірше вже не буде.

— Окей. З молоком чи без?

— Без. І без цукру.

На кухні Аліса рухалась упевнено й природно. Вона зовсім не була схожа на тих штучних ляльок, у яких нарощене все, від вій до почуттів. У ній було щось просте, справжнє. Така жінка могла б стати ідеальною дружиною — вірною, теплою, тією, до якої хочеться повертатися після найважчого дня. Не те щоб мені це було потрібно… але думка вколола своєю раптовістю.

І цей клятий сон. Так дивно, бо те, що я бачу ночами, так не збігається з нею теперішньою… її манери, сміх, навіть те, як вона тримає ложку. Але візуально — це вона. Образ зі сну ожив, і це мене лякало до тремтіння в пальцях.

— Ось твоя кава, чорна, як ніч, — поставила вона горнятко переді мною.

— А ти яку любиш? — поцікавився я. І це не було просто ввічливістю. Мені справді хотілося знати про неї все: чого вона боїться, що змушує її серце битися швидше, що може її засмутити.

— Я люблю солодку, дуже солодку. І з молоком. Я взагалі страшна ласунка, — сказала вона й усміхнулась так щиро, що всі мої внутрішні барикади на секунду розсипалися.

А далі… все потонуло як в тумані. Голос у голові, який зазвичай кричав «тікай!», нарешті заткнувся. Я дозволив собі просто бути тут і зараз.

Я підійшов ближче, відчуваючи, як повітря між нами електризується. Подивився в її очі — великі, глибокі, наче озера, в яких я готовий був потонути. Вона ніби завмерла, припинивши дихати. Я повільно нахилився й, майже не торкаючись шкіри, провів губами по її щоці — від самої скули до куточка губ.

— Дихай, — прошепотів я їй у самі губи.

І поцілував її.

Її губи були теплими, неймовірно м’якими й солодкими на смак. Спочатку вона відповідала несміливо, наче боялася злякати цей момент. Але потім розчинилася в мені. Я відчув, як її язик торкнувся мого — легкий, нерішучий дотик, від якого всередині мене щось ніби з тріском обірвалося.

Наші язики переплелися в повільному, тягучому танго — пристрасному й водночас небезпечному. Смертельному. Бо цей поцілунок справді нагадував останній подих перед кінцем світу. Якби я був режисером і знімав нашу сцену в кіно, я б зняв це під «Танго смерті».

Цей твір часто помилково присвоюють Вівальді або Вагнеру, але насправді мало хто знає, що автор цього прекрасного шедевра досі невідомий. Не дивуйтесь, так — я цікавлюсь класичною музикою і для заспокоєння часто її слухаю останні пару років за рекомендацією мого психіатра. Це допомагає не з'їхати з глузду остаточно.

Я завжди пишався своїм самоконтролем. Ніколи не дозволяв інстинктам брати гору. Але з нею… весь мій контроль випарувався, як вода на розпеченому камінні. Здавалось, ще кілька секунд — і я підхоплю її на руки, щоб віднести до спальні, забувши про всі свої правила, прокляття та обіцянки самому собі. Кожна клітина мого тіла вимагала цього продовження, вимагала переступити межу, за якою не буде вороття. Я відчував її відгук, її готовність віддати мені все — і від цього ставало ще небезпечніше.

Ні. Так не можна. Не з нею. З Маєю все було просто: фізичний потяг, вихід енергії і порожнеча наступного ранку. Ніяких зобов'язань, ніяких почуттів. Але з Алісою все інакше. Я відчував, що якщо переступлю цю межу зараз, то вже не зможу просто піти. Вона не була черговим епізодом, вона ставала частиною мого всесвіту, а я не мав права втягувати її у свій хаос

Я хочу її не лише як чоловік жінку. Я хочу її розум, її сміх, її емоції. Я хочу її всю. І відчуваю, що вона готова відкрити мені ці двері. Але чи готовий я ввійти й залишитися? Ні. Ще ні. Це буде занадто швидко, занадто необачно… і, можливо, занадто правильно для такого зламаного чоловіка, як я.

Потрібно було зупинитись, поки ця пожежа не спалила нас обох.

— Дякую за каву… і за вечір. Солодких снів, Алісо, — промовив я, м’яко розриваючи наш поцілунок.