Аліса

Я й досі не знаю, як пояснити, чому погодилась прийти. Якщо скажу, що сподівалась не побачити там Марка — це буде брехня. Сподівалась. І навіть не просто сподівалась — хотіла.

Одна частина мене мріяла знову вдихнути його запах, побачити глибину його очей, почути голос. А інша нашіптувала: «Алісо, він обрав твою подругу. Він хоче бути з нею. Відійди в сторону». Але бажання побачити його перемогло. І ось я тут. І він теж тут.

Я намагалась мінімізувати наш контакт. Я не буду влазити в чужі стосунки. Але в його погляді, в тоні… читалось щось схоже на переживання. Наче йому справді шкода за той вечір. І це було гірше, ніж абсолютна байдужість.

Гірше, бо тоді виникало відчуття, що він знає, що мені було боляче. Гірше, бо мені здавалось, що йому незручно через те, що йому сподобалась Мая. А може я себе накручую… А втім, він мені нічого не винен. Так само, як і Мая. Вона навіть запитала дозволу. Я дозволила. То чому ж я злюсь?..

— Я ще Маю покликав, — кинув Антон, уважно дивлячись на мене.

Серце впало вниз. Тільки не це. Я не витримаю ще одного такого вечора. Я не зможу дивитись, як у них зароджується історія — прямо переді мною.

— Вона буде? — спитала я так спокійно, як тільки могла.

— Ні, сьогодні вона зайнята, — відповів Антон.

Мені стало легше. Хоч на секунду. Цікаво, Марк справді не знав, що я буду? Чи це він попросив Антона покликати мене? А може кликали Маю, а мене — про запас? Принизливо. І я зрозуміла: я зробила помилку, що прийшла.

— Давайте ділитись на команди, — підвів усіх Антон.

З дівчат були ще Маргарита та її подруга Карина. З чоловіків — Марк, Антон і Микола.

— Можемо спробувати батл «чоловіки проти жінок», — запропонувала я, сподіваючись сховатися за стіною жіночої команди.

— Я вже все розподілив. Команда 1: Марк, Аліса, Маргарита. Команда 2: Карина, Антон і Микола. Ви перші, — оголосив Антон, як завжди взявши все під контроль.

Чому він нас поставив разом? Це випадковість чи він вирішив «допомогти»?..

— Дівчата, хто з вас вміє грати? — спитав Марк, дивлячись на нас із Маргаритою.

— Я не грала ніколи, але це не завадить нам перемогти, — самовпевнено заявила Маргарита.

— Я грала, але не дуже добре, — сказала я і відчула, як щоки заливає рум’янець. Чомусь мені стало соромно перед ним, що я — слабка ланка. Мені хотілось, щоб він не подумав, що я тягну команду вниз. Хоч це просто гра.

Ми почали. Перші мої кидки були катастрофою — куля впевнено котилася в жолоб, не зачепивши жодної кеглі. Я відчувала, як мої щоки стають червоними, мов стиглі бурячки. Кожного разу, повертаючись до нашої стійки, я боялася зустрітися з поглядом Марка. Було соромно, але він лише мовчки посміхався кутиками губ.

Проте за кілька кидків сталося диво — я вибила свій перший страйк. Гуркіт збитих кеглів здався мені найсолодшою музикою. Я підстрибнула на місці, і Марк, неочікувано для мене, підняв руку, щоб я дала п’ять. Його долоня була гарячою.

Крига почала танути. Несподівано Марк став відкритішим. Поки інші гравці були зайняті своїми доріжками, він почав розповідати історії зі свого дитинства — про те, як колись улітку намагався збити яблука з верхівки дерева старим м’ячем. Я слухала, затамувавши подих. У кафе я ледве витягла з нього два слова про минуле, а тут він сам ініціював розмови, наче йому нарешті захотілося, щоб я його впізнала справжнього.

— Ти неправильно тримаєш кулю, — сказав він раптом, коли настала моя черга. — Давай покажу.

Я не встигла нічого відповісти, як він підійшов ззаду. Марк став майже впритул, я відчула спиною тепло його грудей. Його руки лягли поверх моїх, направляючи пальці в отвори кулі. Це тривало лише кілька секунд, але для мене час просто зупинився. Він спрямував мої руки, показуючи траєкторію кидка, і на мить здалося, що він не просто допомагає грати, а обіймає мене, захищаючи від усього світу. Мені хотілося просто застигнути в цьому моменті, відчуваючи його дихання біля моєї скроні.

— Тепер кидай, — прошепотів він прямо над вухом.

Я кинула. І знову страйк.

— Ого! З твоєю допомогою я стала грати значно краще, — видихнула я, намагаючись вгамувати шалене серцебиття. — Треба буде ще якось сходити, щоб закріпити результат.

Я сказала це і одразу прикусила язика — це ж було майже запрошення на наступне побачення! Але Марк не відштовхнув цю ідею. Навпаки, він переміг у цій грі для нашої команди, роблячи страйк за страйком із такою легкістю, наче це було найпростіше завдання у світі.

— Я підвезу тебе додому, — сказав він не запитально, а як факт.

— Добре, — погодилась я.

— Може вже поїдемо? Чи ти ще не втомилась?

— Можемо їхати.

Ми попрощалися з усіма, інші залишились ще на одну партію. Ми вийшли з боулінгу, і я не помітила бордюр — нога підвернулась, я вже відчула, як лечу… але він встиг підхопити мене.

— Обережно, — сказав він з такою теплою посмішкою, що мороз ніби розтанув навколо.

Я не могла вимовити ні слова. Серце шалено калатало — від близькості, від дотику, від його голосу.

— Сідай, — він відкрив двері машини. Я думала, що поїдемо мовчки, як завжди. Але він заговорив першим.

— Ти казала, що у тебе відпустка. До коли?

— Післязавтра вже на роботу.

— Завтра останній день. Плани є?

— Ні, — чесно зізналась. Були б — я б усе одно їх скасувала.

— Тоді пропоную відзначити завершення відпустки. Ми вже були в кафе, яке подобається тобі. Тепер підемо в те, яке люблю я.

— А Мая піде з нами?.. — вирвалось у мене. Навіщо я це спитала? Тепер точно подумає, що я ревную…

— Ні. У нас з нею нічого серйозного. Якщо ти про це. Просто один вечір — і все. Ми більше після того навіть не спілкувались.

— Чому? — вирвалось у мене м’яко, тихо.

— Я не заводжу серйозних стосунків. Зараз мені не до цього.

Отже, вона була просто помилкою на одну ніч. Дарма я так себе накрутила — вона не зайняла моє місце, бо його в Марка, мабуть, взагалі ні для кого немає.