Аліса

Поки я сто разів підбирала потрібні слова, щоб погодитися на зустріч, він сам вирішив уточнити. Невже він справді хоче, щоб я пішла? Ну а навіщо тоді було кликати, якби не хотів? Логічно — значить, хоче. Але внутрішнє відчуття каже зовсім протилежне: жодного натяку на зацікавленість.

Насправді варто було б завершити це спілкування, яке ні до чого не веде й очевидно не приносить йому задоволення. Але я йду. Іду — і щаслива, що ми знову побачимось.

Я одягнула діловий білий костюм і дуже гарну, трохи екстравагантну блузу. Волосся легко підкрутила, нафарбувала вії. Дивлюсь у дзеркало й намагаюся побачити себе його очима — і в ту ж секунду образ перестає подобатися. Здаюся собі надто правильною, надто «вчителькою» для місця з назвою «Інферно». Але часу переодягатися вже немає.

Цього разу я вийшла навіть раніше, ніж він приїхав. Чекати довелося всього дві хвилини — знайома машина м’яко повернула у двір, розрізаючи фарами темряву. Я навіть не встигла як слід прокрутити у голові наші діалоги. Та який у тому сенс, якщо поруч із ним я все одно не можу зв’язати й двох слів — тільки мекаю, бекаю і говорю якусь дурницю.

Я вже за інерцією рушила до пасажирських дверей, але Марк раптом вийшов із машини. В руках він тримав букет білих троянд. Пелюстки здавалися майже прозорими на морозі. Він мовчки простягнув їх мені.

— Це мені? — запитала я, широко розплющивши очі.

— Ні, дав потримати просто, — кинув він. Ні тон, ні обличчя не видали жарту.

Я завмерла. Він жартує? Чи це справді не мені, а я вже встигла нафантазувати? Чи він думає, що я тепер очікую квітів, і йому ніяково? Чи то я занадто довго мовчала, чи моє обличчя виглядало надто розгубленим, бо він додав, уже з ледь помітною теплою посмішкою:

— Жартую. Тобі, а кому ж іще.

— Дякую. І привіт.

— І тобі привіт, — він усміхнувся так щиро, що в цей морозний вечір мені стало тепліше, ніж у найтеплішому пальті.

Він відчинив для мене двері. Я автоматично вдихнула аромат квітів — вони пахли свіжістю. Мої очі світилися. Що ж… може, не все так погано. Може, це справді гарний знак.

— Як пройшов твій день? — нарешті спромоглася я на розмову, коли ми рушили.

— Нормально, — сухо відповів він, знову зосередившись на дорозі.

І знову тиша. Ми їхали мовчки, і моя радість почала повільно згасати. Мабуть, я поспішила з висновками. Квіти — це просто виховання, жест ввічливості, якому його навчили батьки. Бажання говорити зі мною в нього явно не було. Тоді навіщо я тут?

Машина зупинилася біля високої будівлі, підсвіченої тривожним червоним світлом. «Інферно». Я навіть не помітила, як Марк обійшов авто і відчинив мої двері. На вході він мовчки показав охороні запрошення. Виявляється, просто так сюди не потрапиш — вечірка тільки для VIP-персон.

Отже, тепер і я VIP? Смішно. Я просто супроводжуюча. Тінь біля його плеча.

Всередині було гарно… і дуже гучно. Музика різко вдарила у вуха, червоне миготіння неону на секунду засліпило. Я озирнулася: усі такі яскраві, стильні, впевнені. На їхньому тлі мій білий костюм здався мені занадто офіційним. Я відчула себе сірою мишкою і подумки молила лише про одне: щоб йому не було соромно бути поруч зі мною.

Ми підійшли до столика в кутку. Там уже сиділи троє чоловіків і дівчина.

— Це Аліса, моя нова знайома, — представив він мене, жестом запрошуючи сісти на диванчик поруч із ним. — Алісо, це мій бро Антон, його дівчина Маргарита і наші друзі Микола та Сергій.

— Приємно познайомитися, — я ввічливо кивнула, потискаючи кожному руку.

— Вперше за всі роки на нашу традиційну післяноворічну зустріч Марк бере з собою дівчину, — підмітив Микола і засміявся. — Думаю, ти не просто знайома, як він каже.

Він хотів пожартувати, але швидко замовк під важким поглядом Марка. В очах Марка промайнуло щось схоже на гнів. Від самої думки, що хтось припустив можливість наших стосунків, він злиться. Це було боляче.

— Алісо! Кого-кого, а тебе я тут не очікувала побачити!

Я здригнулася. Мая. Моя подруга стояла прямо перед нами. Ми обнялися, але в її погляді я встигла прочитати тисячу запитань. Вона не чекала пояснень — вона просто «вмонтувала» себе в нашу компанію.

— Привіт, я подруга Аліси. Сьогодні відпочиваю тут сама. Ви не проти, якщо складу вам компанію?

Усі одразу підтримали ідею. Почалися розпитування, сміх, Мая була в центрі уваги, як і завжди. Я кинула на Марка вибачальний погляд — мовляв, вибач за цю ситуацію. Але він не глянув на мене. Жодного разу.

Його очі були прикуті до Маї. А її — до нього. Навіть коли вона відповідала комусь іншому, її увага була там, поруч зі мною, але не на мені.

Серце боляче кольнуло.

Я встала й мовчки вийшла до дамської кімнати. Цього навіть ніхто не помітив. У туалеті я вмилася холодною водою, дивлячись на своє відображення. Очі були сумними. Я знала, що не подобаюся йому. Навіть коли з’являлася надія, я сама себе приводила до тями. Але бачити, як він зацікавлено дивиться на мою подругу, було нестерпно.

Мабуть, вони справді краще підходять одне одному: обоє яскраві, впевнені, гострі на язик. Якщо з нею він буде щасливий — я відійду. Я не маю права засмучуватися. Він мені ніхто.

Я маю повернутися, скриплячи зубами провести цей вечір до кінця — і більше ніколи з ним не бачитися.