Марк

Запропонував — і нехай. Не буду навіть намагатися зрозуміти, навіщо. Як мені захистити її від самого себе і як уберегти себе від болю, що тягнеться зі снів, — ці питання не давали мені спокійно існувати. До речі, непогано я викрутився з питанням про Елісію. Розповісти правду було б явно зайвим з мого боку.

Я трохи відволікся роботою, сни перестали так тривожити, але образ Аліси пам’ять малювала знову й знову, наче нав’язливий кадр, який застряг у проєкторі.

Ось я прокинувся і думаю: ми ходили на каву у вівторок, минуло два дні, вже п’ятниця. Вона так і не написала. Хоча, навіть якщо не може — добре було б, аби попередила. Телефонувати їй не хотілося. Не те щоб конкретно їй — я просто не люблю порожніх телефонних розмов.

Вирішив глянути, чи є вона в Telegram. Зберіг номер у телефоні, підписав «Елісія», але тут же стер і написав «Аліса». Заходжу в чат — бачу фото й статус «онлайн». Відкрив аватарку, щоб роздивитися ближче.

Вона стоїть серед волошкового поля у блакитній сукні, що здається продовженням літнього неба. Ніби квітка серед квітів. Дуже символічне й гарне фото — занадто яскраве для мого похмурого ранку. Я довго не міг відвести погляд, аж раптом під іменем спалахнуло: «друкує…».

Я завмер, спостерігаючи за цими трьома крапками. Через хвилину позначка зникла, і Аліса вийшла з мережі. Так і не надіслала того, що планувала. Може, ще не вирішила остаточно? Почекаю. Протягом дня я кілька разів бачив, як вона знову щось друкувала, але жодного повідомлення так і не прийшло. Можливо, збій у системі. Або вона справді дивна. Хоча для мене це не новина. Я справді вважаю її дивною. Але… приємно дивною.

Врешті, я не витримав і набрав повідомлення сам:

— Привіт. Сьогодні можу забрати тебе о 20:00. Зручно?

Сформулював так, ніби на сто відсотків впевнений, що вона піде. Потрібно було спитати простіше: чи взагалі вона вирішила. Але вже пізно. Вона прочитала.

Знову — «друкує…» і знову зникає. Хвилин десять чекав, крутячи телефон у руках. І нарешті отримав відповідь:

— Привітик 🙂. Так, буде зручно. Ти друзів попередив, що будеш не один?)

Вона пише зі смайликами й цими дужечками. Для мене це незвично, бо останні роки я спілкувався лише з діловими партнерами, підлеглими та моїм бро. А ми звикли до сухої конкретики, без жодних «)».

— Так, усі в курсі. До зустрічі! — відписав я.

Цього разу відповідь не просто прийшла — вона вилетіла кулею. Не було ніяких довгих «друкує…» чи пауз на роздуми. Екран мого телефону спалахнув у ту ж секунду, щойно я відправив своє повідомлення:

— До зустрічі, Марк)

Ця блискавична реакція змусила мене знову втупитися в екран. Вона що, тримала телефон у руках, чекаючи на мій останній крок? Я ще кілька секунд дивився на текст, ніби там мало з’явитися якесь невидиме продовження. Усміхнувся сам собі — рідкісний випадок. Ну ось, друге побачення все ж відбудеться.

Підійшов до шафи, кинув погляд на речі. Взимку вибір завжди простіший: сорочка, теплий светр і пальто. Але цього разу хотілося виглядати трохи краще, ніж зазвичай. Вибрав темну сорочку, дістав праску і акуратно випрасував комірець. У кожному русі відчувалася дивна, незвична мені раніше зосередженість. П'ятниця обіцяла бути насиченою.