Аліса

Ну що ж… Він, мабуть, погодився лише з ввічливості, бо бачити мене ще раз не хоче. Отже, зустріч йому не сподобалася. Шкода, бо я мала зовсім інше враження. Так, він був стриманий, але уважно слухав. Мені здавалося, що йому справді цікаво, та, мабуть, я помилилася. Поруч із ним я могла бути собою — без прикрас, без намагання здаватися кращою, як це часто роблять дівчата, коли хочуть сподобатись. Але, можливо, саме тому все закінчилося так.

Дорога додому була така ж, як і туди — мовчазна. Я намагалася не показувати розчарування, стискаючи в кишені пальто забутий чека з кафе, а він їхав, зосереджено дивлячись уперед. Машина м'яко зупинилась біля мого будинку.

— Я хотіла спитати… — я нарешті порушила цю тишу, яка вже ставала нестерпною.

— Питай, — коротко відповів він. Марк навіть не повернув голови, але його пальці на кермі ледь помітно напружилися.

— А чому, коли ми говорили по телефону, ти назвав мене… Елісією?

Він нарешті подивився на мене. У його погляді на мить щось здригнулося, наче я зачепила якийсь прихований нерв.

— У дитинстві в мене була подруга Аліса. Її мама так жартома називала — Елісія, — сказав він надто рівно. Я відчула, що він бреше, але його голос був таким переконливим, що я не наважилася сперечатися.

— Цікаво. Мене так ніхто не називав. Дивне, але гарне ім’я. Ну що ж, дякую тобі за приємний вечір. Бувай.

Він лише кивнув. Я ледь стримала бажання закотити очі — ну хоч би посміхнувся для пристойності.

Я вийшла з машини, вдихаючи морозне повітря. Вже майже дійшла до під’їзду, коли позаду грюкнули дверцята авто.

— Алісо! — гукнув він.

Голос був різкий, він розрізав нічну тишу, як скло. Я обернулась. Марк стояв, спершись об двері машини. На його бездоганне чорне пальто вже встигли осісти білі пластівці снігу, але він навіть не намагався їх струсити — так і застиг, дивлячись прямо на мене. У його погляді було щось дивне: наче він сам злякався того, що зараз скаже.

— У п’ятницю в мене зустріч із друзями в клубі «Інферно». Я не люблю такі місця, але обіцяв піти. Якщо хочеш — ходімо разом, — промовив він швидко, на одному диханні.

Я кліпнула очима, намагаючись приховати здивування. Це настільки не в'язалося з його крижаною манерою спілкування. Здавалося, що навіть він сам не очікував від себе цієї пропозиції.

— Добре, я згодом повідомлю, чи зможу. Дякую за запрошення. Гарного вечора, — відповіла я, намагаючись звучати стримано, хоча серце раптом збилося з ритму.

Він кивнув, наче хотів щось додати, але вчасно зупинився. Сів у машину, завів двигун, та не рушив, поки я не зникла за дверима під’їзду.

У квартирі я машинально скинула взуття, повісила пальто й одразу впала на ліжко. Навіть роздягатися не хотілося — тільки загорнутися в ковдру і вимкнути думки. Але вони не вимикалися. Я дістала з сумочки його візитівку, яку він дав мені ще тоді після театральних пригод. Лаконічний чорний картон і викарбувані на ньому криваво-червоні букви. Таке поєднання здавалося занадто зухвалим для його стриманого образу, але зараз, після запрошення в «Інферно», воно виглядало символічно. Я провела кінчиком пальця по його імені, відчуваючи рельєф літер, і згадувала, як він дивився на мене під снігом.

В голові знову й знову прокручувалися «за» і «проти».

З одного боку — він прийшов. Не мусив, не мав причин, але сидів там, у кафе, і слухав. Я ловила його погляд — важкий, вивчаючий, — і щоразу він поспіхом відводив очі, наче боявся, що я побачу там щось зайве. А тепер ще й це запрошення...

Але з іншого — цей холод. Іноді здавалося, що він поруч лише з ввічливості, як на нудній діловій зустрічі. Він мовчить, а я заповнюю кожну паузу собою, як зламане радіо. І ця неприязнь на самому початку... Чому вона була? Я досі не розумію.

Мозок розколовся навпіл. А потім я почала уявляти нашу зустріч у «Інферно».

Перед очима постав вечір: криваве неонове світло, від якого все навколо здається нереальним. Гул басів, запах дорогих парфумів і диму. Марк іде поряд, його плече іноді торкається мого. Його рука мимохіть торкається моєї — випадково, але від цього дотику шкіру обпікає. Він нахиляється ближче, я відчуваю його подих.

— Я радий, що ти прийшла, — шепоче він.

Мене охоплює тремтіння. Я усміхаюся, ніби все це насправді, але раптом картинка розмивається — і я знову в темній кімнаті, одна. Сон накриває мене важкою хвилею.

Ранкове світло ковзнуло по моєму обличчю. Розплющую очі — рівно сьома. Професійна деформація: вчителька не спить довго навіть на канікулах. І хоч зазвичай я б дозволила собі ще годину ліні, зараз я почувалася дивно спокійною. Навіть трохи натхненною. В п'ятницю — «Інферно». І я точно знала, що скажу «так».