Марк

Що це за кафе таке? Раніше навіть не чув про нього, хоча бував у цьому районі не раз. Не люблю нові місця — це завжди ризик отримати кепський сервіс або перепалене зерно, але раз уже дозволив їй обирати, маємо їхати.

Їхали, слава Богу, мовчки. Поки що не все так погано, як я очікував. Принаймні, вона не намагалася заповнити тишу порожнім щебетанням про погоду, хоча повітря в салоні згустилося до стану передгрозового марева. Здавалося, варто лише необережно поворухнутися, і цей вакуум розлетиться на тисячу гострих скалок.

Коли ми приїхали, я зрозумів, що вона буквально мала на увазі під «невеличким кафе». Воно й справді було мініатюрне — ніби іграшковий будиночок, затиснутий між висотками. Здавалося, там можна замовити лише «три в одному» у паперовому стаканчику. Ну, маємо що маємо. Сам винен. У бізнесі є золоте правило: хочеш, щоб було зроблено добре — зроби сам. Наступного разу вибиратиму я.

Який, до біса, наступний раз? Ми ж більше не побачимось. Ця історія вже починає мені не подобатись.

Ми зробили замовлення: вона взяла какао, я — еспресо. Я дивився, як вона обхопила чашку обома долонями, наче намагаючись зігріти не лише руки, а й саму себе. І раптом — різкий спалах. Один зі снів промайнув перед очима, наче кадр із фільму жахів, що вклинився в дитячий мультик.

Елісія їла наполеон. Я бачив, як сталеве лезо ножа повільно, майже ніжно входить у шари хрусткого тіста. Я відчував солодкий, нудотний запах крему, який у моїй голові вже змішався з холодним, металевим присмаком отрути. Вона усміхнулась мені — так щиро, що в мене заніміли кінчики пальців. А потім її очі скляніли, дихання переривалося... вона помирала в мене на руках. Уві сні я був її катом, і це відчуття власної невідворотної жорстокості досі відгукувалося нудотою в шлунку.

Жах. Навіщо я це згадав саме зараз? Хотів був запропонувати взяти десерт, але передумав. Гіркота еспресо на язиці раптом стала такою нестерпною, що я ледь не відставив чашку. Мені здалося, що я теж відчуваю ту саму отруту зі сну.

— Давай сядемо ось тут, біля віконечка, — сказала вона.

Коли вона повернулася до скла, її очі ніби підсвітилися зсередини, ловлячи відблиски неонових вивісок. Що її так порадувало в цій сірості? Я просто кивнув. Ми сіли. Вона дивилася крізь вітрину так зачаровано, наче там розгорталося щось космічне, а не просто брудний тротуар.

— Дивись, сніжок пішов! Давай потім зліпимо сніговика!

Спершу я подумав, що вона жартує. Хто взагалі пропонує таке дорослому чоловікові, який навіть у вихідні не знімає маску суворості? Але, побачивши її серйозний погляд, зрозумів — ні, вона справді цього хоче. Їй справді потрібен цей клятий сніговик.

— Це ж дитяча забава, — пояснив я максимально м’яко, намагаючись не звучати як зануда, хоча кожне моє слово віддавало холодом.

Вона на секунду засмутилася. По її обличчю пройшла тінь, наче хтось раптово вимкнув вуличний ліхтар, що освітлював її зсередини. Мені на мить стало ніяково, ніби я щойно власноруч розбив щось дуже крихке і дороге. Але вона швидко взяла себе в руки й почала говорити.

Боже, як багато вона говорила. Я дізнався про все, хоча навіть не встигав ставити запитання. Вона вихром проносилася темами, і я лише встигав фіксувати ключові слова.

— Розумієш, зима — це єдиний час, коли світ стає чистим аркушем, — вона зробила швидкий ковток какао, залишивши на верхній губі крихітний слід від пінки. — У школі ми з дітьми щороку влаштовуємо цілу снігову битву. Минулого року зліпили таку армію сніговиків, що директорка ледь не знепритомніла, коли вранці під’їхала до ганку. А вони стоять собі, такі серйозні, у відрах і з морквами замість носів. Це ж так круто — бачити, як вони щиро радіють звичайним замерзлим опадам. А ти в дитинстві будував фортеці? Ми з батьком одного разу збудували таку вежу, що вона простояла до самого березня...

За ці сорок хвилин вона мовчала лише кілька секунд — рівно стільки, щоб зробити вдих або черговий ковток. Навіть офіціант, проходячи повз, мимоволі сповільнював крок і посміхався, зачудований її енергією. Вона випромінювала те світло, на яке зазвичай злітаються всі, кому холодно. А я… я лише мовчки слухав, спостерігаючи, як пара від її напою тане в повітрі.

Вона справді подобалася людям. Вона випромінювала те світло, на яке зазвичай злітаються всі, кому холодно. А я… я лише мовчки слухав, спостерігаючи, як пара від її какао підіймається вгору і тане. Мабуть, саме цим я й видав своє зацікавлення. Бо інакше — навіщо б я тут сидів, ігноруючи термінові повідомлення в робочих чатах?

Коли ж вона почала розпитувати про мене — про дитинство, батьків, друзів — я майстерно виходив з-під обстрілу. Відкриватися я не збирався. Моя приватність — це фортеця, і я не був готовий опускати міст перед людиною, яку знаю лише кілька годин.

— Чи зустрінемось ми ще на каву? — запитала вона раптом.

Прямолінійно. Я звик до поглядів, сповнених розрахунку, де кожна фраза була заздалегідь зважена. Але в ній цього не було. Її погляд був інший — уважний, трохи розгублений, але вбивчо щирий. Вона справді хотіла зрозуміти, хто я такий насправді.

Я відчув, як ця непередбачувана дівчина ніби розтоплює мою звичну сухість, мою крижану дистанцію. Відмовити їй було б майже жорстоко. Вона нагадувала мені відданого пса, який проводить тебе додому й охороняє не тому, що мусить, а тому, що інакше не може.

— Побачимо, — вимовив я.

Ці два склади прозвучали надто сухо, як хрускіт гілки під ногами в абсолютному мовчанні лісу. Я бачив, як вона ледь помітно здригнулася від цього звуку. Мабуть, саме цього я й хотів — залишити її в невагомості. Бо я й сам поки не знав, чи хочу я знову бачити Алісу, яка у моїх снах помирає з моєї ж вини.