Аліса

Він просто відключився, навіть не дочекавшись моєї відповіді. Не спитав, коли мені зручно. Але, зрештою, це ж мені треба віддячити йому, а не навпаки. Гаразд, принаймні не посміявся — і то вже добре.

І що це за Елісія? Звучить як ім’я стародавньої богині. Я ж не називала йому свого імені. Чи, може, мені справді відшибло пам’ять після удару? Він або дивно перекрутив моє ім’я, або вклав у це якесь особливе значення.

Я полізла в інтернет і дві години нишпорила сторінками. Ні легенд, ні міфів. Єдине, що вдалося знайти — грецьке коріння: благословенна або з того боку, де душі очікують. Містично. Навряд чи цей айтішник-прагматик мав на увазі потойбіччя. Що ж, запитаю при зустрічі.

До вечора було ще купа часу. Я сіла на диван, збираючись нарешті взятися за справи, але натомість просто застигла, дивлячись в одну точку. В голові, наче кадри з кінофільму, крутилися прямі думки:

Цікаво, як він виглядає вдень? Мабуть, ще суворіший .А якщо я заведуся про якусь дурну тему з гороскопами, він одразу висадить мене з машини? Хоча... він допоміг мені, він не може бути зовсім сухарем. А що, як я йому зовсім не сподобаюся? Може, вчора він допоміг просто з жалості до мого розбитого коліна? Але ж він не бачив, що воно розбите.

Близько п’ятої я зрозуміла, що так можна і з глузду з’їхати. Згадала про один спосіб, який допомагає «вимкнути голову». От і вирішила протестувати. Суть проста — треба з’єднати великий і вказівний пальці на обох руках, заплющити очі й потримати так кілька хвилин. Кажуть, це замикає якусь енергію і заспокоює. Чи це самонавіювання, чи справді працює — не знаю. Але, здається, допомогло.

Пора збиратися. Не хочу виглядати так, ніби це побачення. Я вибрала блузку з червоним маком і чорну спідницю — трохи вище колін. Моя директорка рік тому мені ультиматум ставила: або посада завуча і «нормальна» довжина спідниць, або залишайся вчителькою. Я обрала себе. Краще нести дітям думку, що людина — це її вчинки, а не кількість сантиметрів тканини на стегнах.

Звісно, я маю здоровий глузд і розумію, що в школі є певний дрескод. Це не означає, що можна прийти на уроки в бікіні, з екстремальним декольте чи в мініспідниці, яка ледь прикриває п'яту точку. Школа — це не пляж і не нічний клуб, я б ніколи не дозволила собі виглядати непристойно. Але й ходити в монашому вбранні, ховаючи фігуру під шарами важкої вовни, я відмовляюсь. Як казали мої подруги — директорка просто заздрить моїй молодості та красі.

О 18:30 я вийшла з під’їзду. Його машина вже чекала — чорний глянцевий звір, що виблискував у світлі ліхтарів. Пунктуальність. Принаймні в нас щось спільне.

Марк відкрив дверцята, запрошуючи сісти. Я посміхнулася, ковзнувши на шкіряне сидіння.

— Привіт, — привітала я.

Він лише коротко кивнув. Дуже розмовний кавонапарник. Коли машина рушила, я вирішила порушити тишу:

— Куди поїдемо?

— Куди ти хочеш? — відповів він питанням на питання.

— Є таке повір’я, що людина, яка відповідає питанням на питання — єврей, — я не втрималася і хихікнула.

Марк навіть бровою не повів. Він сидів, наче висічений із граніту: руки нерухомо лежать на кермі, погляд спрямований лише вперед, а обличчя — наче маска, що не пропускає жодної емоції. Мабуть, гумор у нас різний. А я люблю сміятися з усього — у школі мене могли розсмішити навіть рухом пальця.

— До речі, мене звуть Аліса, — я простягнула йому руку, намагаючись бути жартівливо офіційною.

— Марк, — промовив він.

Мені здалося, чи він здригнувся? У його погляді на мить промайнув справжній острах, наче я щойно вимовила якесь секретне заклинання, а не своє ім’я.

— Можемо за рогом, через квартал. Там є невеличке кафе «Кава Делюкс», — запропонувала я місце, де завжди почувалася затишно.

— Добре, — коротко кивнув він.

Решту дороги ми їхали в повному мовчанні. Я розглядала вогні міста за вікном і відчувала, як напруга в салоні стає такою густою, що її можна було б різати ножем.