Марк

Їхав додому, наче крізь туман. У голові крутилося надто багато питань, на які не знаходилося жодної відповіді. Перед сном я вирішив налити собі келих Dalmore з льодом. Важкий кришталь приємно охолоджував долоню, а аромат темного шоколаду та спецій — візитна картка цього віскі — на мить притлумив дорожню напругу. Хоч я завжди був противником алкоголю, цього разу сподівався, що благородний солод допоможе мені заснути.

Мабуть, як і більшість підлітків, я свого часу вживав занадто багато, тому тепер на спиртне й дивитися не можу. Мені здається, більшість тих, хто в молодості жив активним життям і накоїв справ під градусом, про які потім шкодував, у зрілому віці обирають тверезість. А ті, кого обмежували батьки й не давали прожити моменти дорослішання самостійно, так нічому й не навчилися. Це нормально — вчитися на власних помилках. Було б чудово переймати чужий досвід, але ми влаштовані так, що чужий біль залишається чужим. Ми можемо спробувати його уявити, але ніколи не зрозуміємо до кінця, що відчуває інша людина.

Я стільки чув історій про кохання, пристрасть та страждання... Невзаємні почуття, драми без хепі-енду — я ніколи не розумів, навіщо взагалі так паритися? Навіщо кимось зачаровуватися, щоб потім розчаровуватися? Але тепер сам опинився в такій ситуації.

Що ж ти робиш зі мною, моя лихоснодійко? І чому я вже називаю тебе моєю?..

Знявши елітний костюм, білу сорочку та червону краватку, я вдягнув прості домашні шорти й футболку. Це було ніби зняти маску — залишився лише я і мої думки. Уява почала малювати картину: ми їдемо в машині, довкола темно, лише вуличні вогні відблискують на її прекрасному обличчі. Я зупиняюся, нахиляюся ближче й торкаюся її губ. Від цієї фантазії на обличчі з’явилася мимовільна усмішка. Так я і заснув.

…І знову сон.

Довгий вузький коридор, освітлений лише блідим місячним сяйвом. Я йду вперед, а з темряви виринає жіночий силует. Її кроки беззвучні, сукня майже торкається підлоги. Я намагаюся розгледіти обличчя, але воно приховане — тінню, відблиском чи, можливо, моїм власним страхом. Хоча я точно знаю, хто це.

Вона нахиляє голову, ніби прислухається до мого серця. І в ту ж мить я відчуваю, як холод торкається моєї руки, немов крижаний подих. Хочу відійти, але не можу — ноги ніби приросли до підлоги. Вона робить ще один крок і раптом опиняється зовсім поруч. Я відчуваю запах шоколаду й ванілі, бачу виблиск її очей… чи, може, мені просто здалося?

Я простягаю руку, щоб торкнутися її, але силует розчиняється з криком, настільки гучним і пронизливим, що він глушить усе навколо. Звук врізається у свідомість, залишаючи мене на самоті серед коридору. Далі лунають лише мої кроки й відлуння власного серця.

Я прокидаюся в холодному поті. І знову не знаю: це був лише сон, чи вона справді була тут?

Мої сни наче знущаються: показують мені найсильніше бажання і тут же забирають його, залишаючи тільки холод і тривогу.