Аліса

Я ніколи не сідаю в авто до незнайомців. Це правило, зацементоване здоровим глуздом. А цей чоловік — навіть не просто незнайомець. Від нього віє холодом, а погляд випромінює ледь приховану відразу. Тому я була щиро здивована, що він зупинився. Коли я просила зробити фото — він відмовив так різко, наче я просила віддати свою нирку. А зараз, коли міг спокійно проїхати повз, допоміг. Дивак. Але вибирати не доводилося: пальці ніг уже давно перетворилися на крижані цурупалки, а коліно, яким я приклалася до асфальту, нещадно нило.

Я назвала адресу, і ми поїхали в цілковитій тиші. У салоні було дивовижно тепло. І запах... він зовсім не пасував цьому чоловікові. Замість важкого чоловічого парфуму повітря було наповнене м'яким ароматом шоколаду та ванілі. Цей контраст збивав із пантелику: суворий власник чорної BMW і такий ніжний аромат.

Кожного разу, коли я позирала на нього, наші очі зустрічалися у дзеркалі, і він одразу відвертався. Його профіль здавався висіченим із граніту — жодної зайвої емоції, жодного зайвого руху. Та все одно здавалося, що він уважно мене розглядає, просто робить це професійно, щоб я не помітила. Може, він просто оцінював збитки від моєї присутності на його дорогому шкіряному сидінні? Або хвилювався, чи не зламала я чогось? Хоча ні, я не вважала його настільки ввічливим... Я зовсім заплуталася.

Я сиділа й мовчала, гублячись у здогадках. Подякувати йому? Запропонувати гроші? Але ж він виглядає так, наче може купити весь мій район разом із будинком. А може… каву?

Ідея з кавою здавалася повним безумством. Мозок кричав: «Алісо, схаменися, він щойно ледь не переїхав твою гордість у театрі!». Але всередині жила вперта цікавість. Мені хотілося зрозуміти, що це за «фрукт» і з чим його їдять. Чому він такий? Чому в його машині пахне шоколадом, а в очах — вічна мерзлота?

— Я… ем… ми… може… каву? — слова вирвалися самі собою, і щоки вмить запалали так, що могли б розтопити сніг за вікном.

Що я мелю? Він не захотів зробити банальний знімок, а я кличу його на побачення? Ну, чи просто на каву. Але була не була. Якщо зараз скаже «ні» і висадить мене посеред дороги, я навіть не здивуюся. Це було б цілком у його стилі.

Я затамувала подих, чекаючи на чергову порцію холоду. Він мовчав кілька секунд, які здалися мені вічністю. Його пальці на кермі ледь помітно стиснулися.

— Сьогодні вже пізно. Ось моя візитка, — промовив він, не виявивши жодної емоції. Голос був рівним, як лінія горизонту.

Я взяла картку — цупкий, дорогий картон, — пробурмотіла ледь чутне «дякую» й майже вистрибнула з машини, щойно вона зупинилася біля мого під’їзду. Навіть не озиралася. Лише коли ключ повернувся в замку дверей квартири, я глянула у вікно. Він не рушив із місця, доки я не зайшла всередину. Стояв і світив фарами в порожнечу нічного двору, наче перевіряв, чи я справді в безпеці. Або просто чекав, поки розсіється аромат моїх парфумів у його ідеальному салоні.