Марк

Світлофор блимає рубіновим. Я зупиняюся і боковим зором помічаю, як хтось на тротуарі послизнувся та впав. Не люблю зиму — мабуть, і ця дівчина після сьогоднішнього теж її не любитиме. Та й Новий рік, який усі так обожнюють, мені чужий. Я навіть ялинку не ставлю. Льоду й холоду в мені й так достатньо.

Треба буде змінити гуму на колесах — майнула буденна думка, поки я спостерігав за нерухомим силуетом на снігу.

Дівчина довго не підводиться. Раціональна частина мене вимагала просто натиснути на газ і поїхати геть — вона доросла, якось впорається. Але якась ірраціональна, майже тваринна цікавість змусила змінити плани. Я з’їжджаю на узбіччя, паркуюся — сподіваюся, за цей добрий вчинок не отримаю штрафу — і виходжу подивитися, чи все гаразд.

І тут тілом пробігає розряд, наче я засунув пальці в розетку. Це вона. Знову вона.

Я, мов заворожений, на автоматі підходжу ближче. Коли її замерзлі пальці торкнулися моєї долоні, мене знову прошило тим дивним відчуттям. Вона була крижаною. Вона піднімає на мене свої смарагдові очі, і я бачу, як щоками збігають сльози. Невже так сильно забилася?

Вона приймає допомогу, тихо киває — вдячно, але розгублено. Схожа на побите цуценя, що не знає, чи можна довіряти цій руці. Кульгаючи, вона намагається йти далі. Це виглядає жалюгідно: тонка сукня, пальто не по сезону і ці безглузді підбори, які зовсім не створені для ожеледиці.

— Давай підвезу тебе до лікарні, — кажу різкіше, ніж планував.

Власна доброта мене дратує.

— Дякую, немає потреби. Усе добре, — схлипуючи, відповідає вона своїм м’яким, тендітним голосом.

— Тоді хоча б додому, — додаю вже твердо, не лишаючи місця для суперечок.

Вона на мить завмирає, зважуючи щось, потім тихо киває. Ми йдемо до машини в повній тиші, яку порушує лише її переривчасте дихання та рипіння снігу під ногами. Я відчуваю себе ідіотом. Навіщо я це роблю? Везу незнайомку, яка викликає в мене лише тривогу та дурні спогади про сни. Мій ідеально розпланований вечір остаточно пішов під три чорти.

Мені хотілося просто закінчити цю сцену й нарешті опинитися на самоті. Я проходжу повз і сідаю за кермо, навіть не думаючи відчинити їй двері. Думаю, з мене досить — допоміг піднятися, довезу до під'їзду, і на цьому крапка. Нехай не чекає на реверанси.