Марк

Я сидів у залі й чекав, коли ж нарешті розпочнеться вистава. Хотілося якнайшвидше з цим покінчити й повернутися додому. Мій графік — це вивірений до секунд механізм: офіс, залізо в спортзалі, нескінченні курси та книги. Я інвестував час усередину себе, будуючи стіни, які ніхто не міг би пробити. Театр — це, мабуть, корисно для загального розвитку, але я тут ледь не засинав від нудьги.

І знову вона. Та ще й сіла через одне крісло від мене. З п’ятдесяти можливих рядів ми примудрилися опинитися в одному, майже впритул. Вона виглядала такою розгубленою, що на мить у грудях щось зрадницьки стиснулося. Захотілося підійти, обійняти її й захистити навіть від власного суворого погляду, від своєї сухості та різкості… захистити від самого себе.

Коли вистава почалася, вона так щиро сміялася, що мені стало по-справжньому соромно за ту грубу відмову в буфеті. Можливо, варто було відповісти інакше. В якийсь момент, захоплено плескаючи в долоні, вона впустила квиток. Я підняв його і простягнув їй, але вона лише здивовано дивилася на мене й не брала. Це почало нервувати. Я мовчки вклав папірець їй у долоню й відвернувся.

А зі сцени в цей час залунав голос відьми:

— Відкрий очі, Хома. Відкрий очі.

Ці слова вдарили по пам’яті, миттєво повернувши мене до тих клятих снів і до цього створіння поруч — розгубленого, наляканого і водночас нестерпно привабливого. Я спіймав себе на тому, що розглядаю її замість того, щоб дивитися на сцену. Бути грубіяном — погана стратегія. Але думати про неї з такою м’якістю… ні, цього я собі дозволяти не хотів.

Цей момент вистави переніс мене в нескінченний нічний кошмар. Там я кричу:

—  Відкрий очі, Елісіє, відкрий очі, благаю!

Я тримаю її на руках, у її серці ніж, а мої пальці стають липкими від крові. Я плачу, бо хочу повернути час назад і не вбивати ту, яку кохав понад усе. Чому я це зробив? Хіба я вбивця? Як мені жити з цим далі? Уві сні я завжди тягнуся за ножем, щоб покінчити й зі своїм життям, і саме в цю секунду я зазвичай здригаюся й розплющую очі, хапаючи ротом повітря.

Вистава закінчилася. Ми ще хвилин п’ятнадцять аплодували акторам та слухали подяку режисера. Мене навіть приємно здивувало, що він особисто вийшов до публіки: дякував глядачам, розповідав, як важко давалася підготовка, та ділився різними подробицями залаштунків. На мить стало цікаво: це загальний театральний звичай чи особливість саме цього місця?

Але цікавість зникла так само швидко, як і з'явилася. Нарешті воля. Я поволі рушив до виходу, дратуючись через довгу чергу в гардеробі.

Нарешті свіже повітря. Похід до театру мав допомогти відволіктися, але зустріч із винуватицею моїх нічних жахіть лише підкинула нових думок, ще важчих. Деякі моменти вистави були такими ж мрачними, як і мої нічні кошмари, тож ні біса я не відволікся. Скоріше навпаки.  

Чи піду я ще в театр? Нізащо. Ні за які гроші світу. Не варто казати ніколи, але щиро сподіваюся, що більше не доведеться.

Серед моїх підлеглих багато поціновувачів мистецтва. Я часто підкидаю їм мотиваційні бонуси у вигляді квитків на вистави, в кіно чи на виставки. Навіть тімбілдінги я намагаюся робити корисними. У більшості людей це слово асоціюється з ресторанами та шашликами під горілку, але наші заходи бували іншими: ми грали в «Що? Де? Коли?», проходили складні, але розвивальні квести. Як керівник, я зобов’язаний бути присутнім на таких зустрічах, бо це важливо для командоутворення. Але походи в театр я завжди ігнорував. І, як виявилося, не дарма.

Я сів у машину й нарешті відчув себе в безпеці. Салон наповнився ароматом шоколаду та ванілі — цей запах нагадував мамин пиріг із дитинства. Теплі спогади накотили хвилею, змиваючи денну напругу. Я розслабився, на мить заплющив очі, поки прогрівався двигун, і лише тоді рушив з місця.