Аліса

Похід у театр та зустріч із подругою я вирішила поєднати, але Мая цього разу перевершила саму себе: не просто запізнилася, а взагалі не прийшла. Ми домовлялися на пів на шосту, але вже за кілька хвилин після призначеного часу прийшло повідомлення:

Вибач, я не встигаю, сходи сама, з мене Наполеон ❤️.

Не так давно Мая вже встигла виставити себе не з кращого боку. Вона так щиро захоплювалася моїм новим віршем, так благала дати їй хоча б один екземпляр для натхнення, що я здалася. А за кілька днів випадково натрапила на цей самий текст у тіктоці. Мая декламувала мої рядки на камеру, але підпис під відео безапеляційно стверджував, що автор — вона.

Відео зібрало тисячі переглядів, принісши їй купу підписників і ту саму дешеву популярність, якої вона так прагнула. Коли я, збентежена, запитала, чому вона не вказала моє ім'я, Мая лише відмахнулася з тією своєю самовпевненою посмішкою:

— Ой, Аліско, не будь такою дріб’язковою! Тобі має бути приємно, що твої слова нарешті почули. Я просто стала твоїм провідником у світ.

Вона навіть підморгнула і, наче між іншим, додала:

— Може, ще одненький напишеш? А то я починаю втрачати популярність.

Я тоді просто проковтнула образу. Злитися довго я не вмію — це мій дар і моє прокляття водночас. Тому й зараз, коли вона не прийшла і скинула повідомлення вже тоді, коли я стояла під театром, я лише втомлено всміхнулася.

Замовлю собі чай і «Наполеон» — я не їла його ще з університетських часів. Для мого шлунку сьогодні справжнє свято. Театр для мене — це завжди подарунок долі, маленьке диво, що причаїлося за пишними кулісами.

Зайшла — і вмить моя увага була прикута до одного з чоловіків біля столика. Я й сама не розуміла, чому, але погляд зачепився за нього, наче за останній рятівний круг у морі людей.  Тілом пробіг електричний розряд, такий раптовий, що на мить перехопило подих. Дивне відчуття, яке я не могла пояснити, накрило мене з головою. Я діяла немов у тумані, навіть не встигнувши усвідомити, як почула власний голос, що пролунав ніби збоку:

— Перепрошую, а можна попросити вас про невеличку допомогу? Сфотографуєте мене?

Він мовчав. Дивився на мене так пильно й важко, що по спині пробіг холодок, а мені стало нестерпно ніяково. Усмішка на моїх губах повільно згасла, наче світло в залі перед початком вистави.

Нарешті він процідив крізь зуби, мов ляснув мене батогом:

— Ні.

І пішов геть, навіть не озирнувшись.

Я залишилася стояти посеред буфету, почуваючись абсолютно безглуздо. Що це взагалі було? З яких це пір я першою підходжу до чоловіків, та ще й з таким безглуздим приводом? Яке ще фото? Чому він так відреагував, ніби побачив привида? Я ж не заміж за нього просилася! Хоча... правильно казати одружуватися, вічно я плутаю ці поняття, — подумки всміхнулася я. Ситуація збентежила, але я рішуче струснула головою. Попереду був прекрасний вечір, і я не дозволю його зіпсувати.

Я прямувала на свою улюблену виставу «Вій». Режисер так вдало підібрав акторів та оновив сюжет, що щоразу я проживала цілий шквал емоцій. Цієї миті ти можеш щиро сміятися, а вже за секунду — затамувати подих від страху, щоб ще через мить відчути, як очі наповнюються сльозами від світлої печалі. Театр щоразу розгойдував мене на цих емоційних гойдалках, і саме в цій непередбачуваності була вся сіль. А головне — постановка закінчувалася щасливим фіналом, на відміну від книги. Саме така сміливість робила її особливою.

Насправді на цій виставі я була вже понад двадцять разів. Мої друзі та знайомі щиро не розуміли, як можна стільки разів дивитися одне й те саме, а мені здавалося — я б могла приходити сюди щодня. Кожного разу я підмічала нові нюанси, метафори чи приховані задумки режисера. Я дивилася на сцену новими очима, і щоразу історія подобалася мені ще більше, ніж минулого разу. Це було як розгадування нескінченної головоломки, де кожна деталь мала значення.

Я почала шукати своє місце: п’ятий ряд, сімнадцяте крісло. Я завжди бронювала саме його — це була моя точка досконалості. Звідси сцена виглядала максимально об’ємною, а кожен рух акторів і кожна деталь декорацій опинялися точно в центрі мого зору. Але коли я дійшла до свого ряду, то завмерла. Ну ви тільки погляньте! Пан Неввічливість власною персоною.

Він виглядав суворим і зосередженим, наче прийшов сюди відбувати покарання, а не насолоджуватися мистецтвом. Цікаво, чи вміє він взагалі радіти? З вигляду — точно ні.

Я кілька секунд збиралася з силами, намагаючись втихомирити серце, і врешті сіла не на своє місце, а через одне — подалі від нього. Не хочу сидіти впритул, ще подумає, що я його переслідую. Якщо я настільки неприємна цій людині, готова пожертвувати власним комфортом і кращим ракурсом, аби тільки не відчувати на собі його крижану ворожість. Залишалося лише сподіватися, що крісло, яке я так нахабно зайняла, ніхто не забронював, і мені не доведеться з ганьбою повертатися назад — під самий бік до цього похмурого незнайомця. Моє ж місце тепер порожніло між нами, ставши нашою зоною відчуження.

Раніше я б ніколи просто так не віддала своє законне крісло. Зі мною явно щось не те, цей чоловік дивно на мене впливає, ніби вибиває ґрунт з-під ніг.

Залу огорнула особлива атмосфера: таємничий шепіт, легкий сміх, шурхіт програмок. Раптом зі сцени запустили дим — солодкуватий аромат повільно поповз між рядами. Висока стеля дарувала прохолоду, і я мимоволі пошкодувала, що залишила пальто в гардеробі. М’які оксамитові крісла зручно обіймали тіло, а величезна старовинна люстра навіювала спогади про розкіш «Титаніка».

Я намагалася зосередитися на сцені, але кожною клітиною шкіри відчувала його присутність поруч.

Дійство врешті захопило: спершу жартівливі козацькі діалоги, а потім — напруга, що густішала з кожною хвилиною. Сцена почала обертатися, і ось уже відьма лежить у труні, оточена містичним маревом. Все навколо перетворилося на суцільний вир: зі сцени просто в залу летить яйце, гуркіт пострілів у стелю змушує серце підскакувати до горла, а актори з вилами йдуть прямо на глядачів. І хоча я знала кожен наступний крок, кожен поворот сюжету, все одно щоразу лякалася як уперше. Актори не обмежувалися сценою — вони проносилися повз нас, розмиваючи кордони реальності. Коли в повітрі розлетілися бризки води, кілька крапель впали мені на обличчя, змушуючи мене повірити, що все це відбувається зі мною. Найбільш видовищним став момент, коли відьма злетіла над нашими головами на канатах. Зал одностайно видихнув від захвату.