Марк

Хвилин десять я стояв перед головним входом у цей храм культури й думав: може, ну його… Телефон завібрував у кишені. Я дістав його й глянув на екран. Там світилося коротке повідомлення від Антона:

Не упусти можливість позбутися своїх грьоз. Сходи на виставу 😊.

Інколи здається, що він знає мене краще за мене самого.

Я зайшов у хол старовинної будівлі в стилі бароко. Мер колись хотів провести реконструкцію, але більшість містян проголосувала за те, щоб залишити театр як є — справжнім символом стародавньої української культури.

Час дозволяв, тож я попрямував до буфету. Майже всі столики були зайняті, але мені вдалося відхопити останній вільний. Не думав, що в наш час знайдеться так багато поціновувачів театру. Тут були і підлітки, і юнаки, і мої однолітки, і люди похилого віку. Це приємно вразило. Я був, як мінімум, про нашу молодь, гіршої думки — чомусь здавалося, що вони взагалі не вилазять зі своїх стрілялок у комп’ютерах. Чи, можливо, у них теж є свої причини тут бути, як і в мене?

Я замовив подвійний еспресо. Взагалі, я люблю каву, бо вона дає силу та енергію, хоча, якщо бути чесним, я люблю саме дію цього напою, а не його смак. Можливо, хтось п’є її заради задоволення, розтягуючи кожний ковток, але точно не я. Для мене це просто паливо, спосіб змусити мозок працювати швидше. Що цілком логічно, враховуючи мої вічні проблеми зі сном.

Повертаю голову — і мало не давлюся напоєм богів. Це вона.

Я знову сплю? Заснув на роботі? Чи ще навіть не прокидався? Серце закалатало так, ніби збиралося пробити грудну клітку. Я кілька секунд не міг дихнути. Уперше я бачу її не в тій моторошній квартирі, а тут, серед живих людей. Я щосили вщипнув себе за руку — боляче. О боже, це не сон. Це справді вона. Чи я божеволію?

Треба тікати.

Я підвівся й уже рушив до виходу, коли почув за спиною:

— Перепрошую, а можна попросити вас про невеличку допомогу? Сфотографуєте мене?

Голос пролунав, мов кришталевий дзвіночок. Уві сні її стогони викликали в мене огиду, а тепер цей звук дарував зовсім інші відчуття. Він манив. Я застиг. Чому саме я? Це що, спроба познайомитися? Жарт долі? Але я в такі ігри не граю. Знайомства мене не цікавлять, а в містику я не вірю. Найкращий варіант — просто піти.

Я мовчав занадто довго. Вона дивилася на мене з усмішкою, яка поступово згасала. Я швидко перевів погляд з її прямого носика на зелені, мов хризоліти, очі, пухкі губи, хвилясте каштанове волосся — і знову назад. Напевно, я виглядав так, ніби побачив привида.

Я зібрався з силами й сухо кинув:

— Ні.

Розвернувся й, не озираючись, пішов до зали.