Марк

Я прокинувся, як завжди, рано. Примружився від сонячного проміння — яскраве світло неприємно різануло по очах. Відчуття хронічного недосипу стало таким звичним, що я просто перестав його помічати. Почав збиратися на роботу.

Сьогодні я йду в театр. Здається, не був там цілу вічність — ще з часів нудних шкільних екскурсій. Не скажу, що мені дуже хочеться. Навпаки, сама лише ідея викликає легкий стрес і дивне, колюче хвилювання.

У голові досі звучали слова, які Антон кинув мені днями під час нашої чергової зустрічі:

 —Тобі потрібно пережити якусь потужну бурю емоцій, щоб заглушити ті, які викликає сон, — повчально, мов професор, зауважив він тоді.

Я запропонував йому скласти мені компанію, але він лише весело відмахнувся:

— О ні, друже, тільки не це! Ще хтось побачить нас разом у партері й подумає, що в нас побачення. Моя репутація цього не витримає.

Жарти Антона — це те, що я ціную в ньому чи не найбільше. Колись ми жили в одному районі й ходили до однієї школи, але тоді майже не спілкувалися. Справжня дружба почалася пізніше, в університеті. Я ніколи не мав на меті з кимось зближуватися, але Антон був наполегливим. Спочатку пропонував разом іти додому, потім почав дзвонити вранці, щоб разом іти на пари. Спільні завдання, підготовка до іспитів, курсові, дипломна... У нас виявилися однакові смаки в комп’ютерних іграх і спільна пристрасть до програмування. Тоді я й уявити не міг, наскільки близьким він мені стане. Зараз я не хочу навіть думати про життя без нього. Ми не раз підставляли один одному плече в найтемніші часи. Разом ми — сила.

Антон приручив мене, як Маленький принц свого лиса — терпляче вичікував, поки я звикну до його присутності й перестану бачити в ньому загрозу для свого спокою.

Дівчатам наша компанія завжди подобалася. Ми — дві повні протилежності, що ідеально доповнюють одна одну. Він — душа компанії, комунікабельний відчайдух, що вічно вигадує якісь шалені витівки. Я — максимально спокійний, стриманий і закритий для нових людей.

Коли ми з’являлися вдвох, жодна жіноча компанія не проходила повз. Увага дівчат завжди розділялася за класичним сценарієм: когось вабила безпосередня відкритість та драйв Антона, а хтось, навпаки, безнадійно западав на мою загадкову мовчазність.

Антону така увага була в кайф. Я ж ніколи не був по-справжньому включений у наші чергові пригоди. Не те щоб я ігнорував усе навколо, просто весь цей гамір залишався для мене фоновим шумом. Я лише зрідка дозволяв собі провести з кимось ніч, але здебільшого просто залишався стороннім спостерігачем, паралельно займаючись своїми справами. Мені було окей бути поруч, але внутрішньо я завжди тримав дистанцію, яка іншим здавалася таємницею, а для мене була просто зоною комфорту.

Театр розташований у центрі міста, неподалік від офісу. Додому не заїжджатиму — піду одразу після зміни.

Яку краватку обрати: червону чи чорну? Настрій тягне на чорну, але оскільки сьогодні я роблю щось незвичне для себе… нехай буде червона.

Вирішено: вона чудово доповнить мій образ самотнього мачо.

Беру квиток, допиваю каву й лечу на роботу. Вистава починається о 18:00. Встигну ще заскочити в театральний буфет. Я так люблю цей напій, що, здається, замість крові моїми жилами тече міцне еспресо.