2 Пошуки

***

— Дурниця, колега, нісенітниця! Ви самі розумієте, що ваші припущення повна нісенітниця. Не буває галюциногенів з такою швидкістю розпаду, що армійська стаціонарна лабораторія лише за кілька годин не може виявити жодного сліду. Викид адреналіну у цього хлопця був, і більше нічого. Нічого, розумієте?

Мічек так розорявся вже з півгодини.

Лікар Петер гидливо кривив губи і дивився на колегу так, ніби бачив перед собою кумедну мавпу. Цей упертий і літній лікар Максимові зовсім не подобався. Здавалося ще трохи, ще кілька аналізів і старий осел остаточно повірить у те, що хтось прямо на платформі експериментує з новим видом наркотиків. Йому хотілося у це вірити. Він мріяв зробити відкриття та когось врятувати. Можливо, так було б навіть краще. Максима відпустили б і почали розшукувати підпільну лабораторію. І він би встиг на іспит.

З іншого боку, зовсім не хотілося чимось тішити Петера. Обійдеться. Тим більше, в існування загадкових наркотиків Максим теж не вірив. І не через швидкість розпаду. А через те, що перевіряти якусь гидоту на людині, за якою день і ніч стежать екзаменатори, дуже й дуже нерозумно.

Хлопець заплющив очі і спробував відгородитися від сперечальників. Просто припинити їх чути. Їхні суперечки підривають впевненість у собі, змушують сумніватися та боятися. А страх і сумніви надто легко переростають у паніку.

Потрібно заспокоїтись та подумати. Це завжди допомагає.

Максим так старанно намагався відключити слух, що, мабуть, не помітив, як задрімав. І на зміну чоловічим голосам прийшов жіночий. Разом зі своєю володаркою. Тоненькою дівчиною в дивному головному уборі, схожому на шолом, що щільно облягає голову.

— Світ більше, ніж ти гадаєш, — серйозно сказала незнайомка. — Різноманітніше. У світі може бути все.

І греблю прорвало.

Хлопець одразу відчув, що тоне в пишноті краєвидів, одночасно задихається в сухому повітрі пустелі і намагається розглянути крізь туман безглузду, незграбну, нагадуючу богомола постать — чи то пам'ятник, чи жива істота. Судорожно чіпляється за долоню дівчини, коли земля хвилею піднімається вгору і тут же падає в яму, зминаючи дорогою гілки чагарника і обриваючи якісь квітучі рослини. А потім звідкись із темряви космосу виплив величний вітрильник і Максим зрозумів, що разом із дівчиною стоїть на вершині скелі оточеної кільцями різнокольорових хмар.

— У світі може бути все, — повторила незнайомка. — Змирись і не заперечуй.

— Не буду, — видихнув хлопець і прокинувся.

Лікарям, мабуть, набридло сперечатися, і вони кудись пішли.

У фальшиве віконце заглядало фальшиве сонце, і не менш фальшивий птах надривно цвірінькав. Хлопцеві хотілося у відповідь голосно зареготати. Натомість він сів, обхопив руками голову, що розколювалася від болю, і почав рахувати. Від одного до ста. Потім від сотні до одиниці.

Якщо подумати, йому вперше в житті наснився такий барвистий сон.

А якщо подумати ще трохи, то доведеться визнати, що це зовсім не сон. Просто чергова суміш із спогадів. З усього того, що вмістилося в прокляті зниклі три години.

І, схоже, Мічек правий. Занадто багато подій, фарб, звуків та запахів. Три години б не вистачило. Точно не вистачило.

***

Якщо ніхто не може допомогти, допоможи собі сам. Навіть якщо не знаєш як. Будь-яка спроба краща за бездіяльність.

Проводити дослідження чи розбиратися у своїх начебто постшокових відповідях на каверзні питання Максим би не зміг. Не його спеціальність. Натомість він міг спробувати зрозуміти, де і кого примудрився зустріти на навколоземній платформі. Раптом побачив когось на мить, не звернув на той момент належної уваги, зате його самого помітили і вирішили, що він підходяща кандидатура для чогось. Збагнути б ще, для чого.

Прийнявши рішення і знайшовши для себе справу, хлопець бродив коридорами платформи, намагаючись точно відтворити свій маршрут. Дорогою траплялися переважно техніки і навігатори. Зрідка з’являлись якісь метушливі, чимось стурбовані сторонні люди. Ще рідше — явні туристи.

Максим сам собі здавався сумним привидом. А ще його тягло до оглядового екрану у залі. Хотілося там сісти і більше нічого не робити, і нікуди не йти. Так і сидіти, не рухаючись, поки не з'являться дбайливі лікарі і не відведуть до палати, цього разу без права її покидати. Ще й охорону приставлять про всяк випадок.

— Має щось бути, — сказав своєму відображенню, зупинившись біля стінної панелі схожої на трохи потемнівше дзеркало.

У відповідь на нього розгублено подивився вихрастий світловолосий хлопець. Задзеркальний Максим теж не пам'ятав жодних дивних людей і не був упевнений, що точно повторив маршрут останнього дня перед вильотом на Землю. А ще він також почав думати, що зустріти свого викрадача, якщо такий був, міг зовсім і не в останній день. Він же на цій станції бовтався майже місяць. Стільки людей встиг побачити. І не всі могли похвалитися наближеною до стандартів зовнішністю. Чого тільки вартував той галасливий темношкірий хлопчина, що загубив багаж десь на переході. Особливо коли посміхався. Біле волосся, біла посмішка, білі очі з чорними прицілами зіниць. У першу мить справляє дуже моторошне враження.

— Знати б ще, де шукати...

Може спробувати людей розпитати?

Хоча дурна ідея. Люди тут довго не живуть і знайомитися з перехожими не прагнуть.

— Аналітик-дослідник має дивитися ширше, ніж решта команди, помічати деталі, не довіряти першому погляду. У нього має бути дуже хороша пам'ять, отак ось. А не діряве відро замість голови.

Максим підморгнув своєму відображенню і вирішив таки йти до оглядового екрану. Там спокійніше, може зуміє зосередитися, і щось слушне придумається. А від розмов із власним відображенням точно толку не буде.

За спиною близнюка, що живе в дзеркалі панелі, ледь не бігом промайнула дівчина, що притискала до грудей щось чорне і прямокутне. Симпатична, як відсторонено зазначив хлопець, ледве утримавшись від того, щоб розвернутися і подивитися їй услід. Просто захотілося переконатися, що і в світі по цей бік дзеркальної поверхні вона теж існує. Видіння із задзеркалля заскочило в ліфт, рвучко натиснуло кнопку і зникло за дверцятами.