Пам'ять

Як не дивно, але ні-ні, та й знову в пам’яті   постають спомини про події надзвичайно давніх днів, настільки давніх, що далі й нікуди. Запитую сам у себе: звідки вони беруться? Адже я не жив у ті часи, та й мої діди –прадіди  розповісти про  те мені  не могли, бо ті події відбувалися задовго до їхньої появи на світ Божий. Та як би там не було, але все постає в пам’яті чітко і яскраво, ніби все відбувалося зі мною…

Наше плем’я, як завжди,їхало в пошуках кращих місць для полювання та випасу худоби. ..Раптом  головний  вожак Рав  звелів усім зупинитися, що ми відразу й зробили.   Коні  почали смакувати соковитою травою, якої тут, на великій схили стій галявині, було вдосталь,  а менші вожаки швиденько збіглися на якусь раду, та таку, що навіть нас, дітей, хутенько відігнали подалі, чого раніше ніколи не робили!

 Ми, малеча, були здивовані. Навіть ігрища свої покинули і разом з дорослими родаками чекали, що ж буде далі.

 Час минав довго і нудно. Та ось старша з жінок звеліла нам, дітлахам, збирати хмиз, і ми охоче взялися за роботу, бо це означало, що буде обід. А може сніданок, бо ми ще нічого не їли.

Хмизу було доволі, адже ,поляну, на якій ми зупинилися,  оточували густі зарослі. З одного боку це непогане укриття, з  іншого- зручне місце для ворогів, які через гущавину могли непомітно підібратися і  напасти на нас. А відтак в кущах засіли наші вартові, сторожко прислухаючись до найменших шумів, а разом з ними-вовки, яких малими щенятами підібрали  дітлахи, і вони виросли, звикли до людей і стали надійними охоронцями. Більше того, вовки стали ще й захисниками своїх господарів. А нещодавно Гук-на таке наймення відгукувався вовк нашого вожака Рава, врятував свого господаря, коли той упав з коня,збитий довбнею чужака, яких чимало траплялося на шляхах. Тоді Гук, немов стріла, кинувся рятувати свого годувальника і перегриз ворогу горлянку. Та й на полюванні на дичину наші вовки були чудовими помічниками.

 Тим часом Рав закінчив нараду. Разом з меншими вожаками вийшов на середину поляни, і ми швидко оточили його, Відчувалось, трапилося щось дуже важливе, але що?

Відповіді довго чекати не довелося. Рав, обвівши поглядом натовп, почав:

-Ми більше не будемо кочувати з місця на місце. Тут збудуємо городище. Зведемо хижі, міцні, дерев’яні, схрони для худоби. І не треба буде взимку шукати печери, щоб сховатися в них від морозу. Тут буде наше житло. Так ми вирішили.

Малі вожаки ствердно закивали головами, схвально вигукували.  Та й жінки раділи, що тепер не треба буде тягати на собі всіляке необхідне для кочового життя начиння, шукати прихистку від негоди під кронами дерев, у печерах .  Вони  бачили і знали, що деякі племена давно живуть осідло, і перевага від того очевидна: зручно захищатися від ворогів за дерев’яним  гострокіллям городищ, до того ж –поруч худоба, тож не треба гасати по світу, вишукуючи дичину і , як траплялося, не повертатися без  здобичі, бо голод  і смерть обіруч ходять!

Слід сказати, що місце для городища Рав вибрав дуже зручне: з того боку, звідки сходить сонце, струмилась звивиста річка, огортаючи своїми водами значну частину майбутнього городища. Тож щоб потрапити сюди, ворогам довелося б переправлятися через широчінь водної  гладі, а це  відразу б помітили наші вартові. Якщо ж стати до річки обличчям-за спиною буде віковічний ліс, через який ми так довго пробиралися. Одним словом, кращого місця не знайдеш!

Поволі  зводилося городище. Щодня до пізнього вечора вчорашні вої-кочівники освоювали пре мудрощі  будівництва.. І  було те  дивним, незвичним. І,схоже, не всім подобалося. Вони б з задоволенням покинули важку працю, та не могли ослухатися вожаків, чиє рішення не можна  було порушувати  під страхом смертної кари.

 Минали дні. А коли почався падолист, нас вже не лякало наближення зими з снігопадами та морозами, бо в хижах випромінювало тепло вогнище, обкладене навколо великим камінням, а від пронизливого вітру захищали стіни.

 Та й худобі звели  великі, увінчані  дахами, загони. В них хрумкали сіном корови, бекали вівці. Тішило, що їжі нам вистачить на зиму і не треба дорослим днями носитися по світу, вишукуючи дичину, щоб вполювати її і нагодувати родаків. Одним словом, почалося зовсім інше життя, яке радувало і старих, і малих.

Однак створювалося  враження, що  Раву чомусь не радісно. Він вершив свої справи, залишаючись якимось насупленим, ніби гнівався. Це дивувало, адже у нас все йшло добре. Та запитати у нього, що ж спричинило поганий настрій, ніхто не наважувався.

Схоже, що нашого вожака щось дуже хвилює.  Те, що ми тепер стали жити осідло, радувало.  Тут,  в городищі,ми  більш- менш захищені від ворожих племен. Та чи надовго? Врешті-решт, від всього світу не заховаєшся за товстими гостроверхими  колодами паркану! Та й нападників може бути занадто багато. Чи вистачить у нас сил відбитися від них? Адже розраховувати доводилося лише на власні сили, допомоги чекати нізвідки...Мабуть, це і гнітило Рава.

Кілька років  життя тривало у мирі і спокої. Здавалось, що ми назавжди усамітнилися. Так було, аж поки до воріт нашого городища не підійшов ледь живий чужак. Він упав на сніг перед вартовими, і, схоже, втратив свідомість. Про це повідомили Рава.  Той уважно оглянув незнайомця, який не подавав ознак життя, і звелів віднести його в хижу та відігріти, поклавши біля вогню.

Тепло зробило свою справу-чужак очуняв, сів і злякано дивився на нас великими чорними очима.

-Спочатку дайте йому шматок їжі, - звелів Рав, - а потім будемо питати, хто він, як і чого до нас прибрів! Якщо ворог-знищимо!

Почувши слова вожака, незнайомець приклав руку до серця і схилив покірно голову, ніби переконуючи всіх, що він не ворог.

-Ти бач, він нашу мову розуміє!- вигукнув хтось.

- Помовч! -осадив його Рав. -Нехай як слід прийде до тями, тоді й допитаємо. Дізнаємося, чи не притяг він за собою нам біди! Ви двоє встережіть чужака,-розпорядився вожак,- а всі інші, хто сьогодні на варті, йдіть на місця і пильнуйте!