Розділ 13

Хай би як це прикро не звучало, але зусилля Каті виявилися марними – вона протягом кількох тижнів заходила до ювелірної крамнички, але так і не змогла організувати зустріч шефа з власниками. Надія, яка була продавчинею та співвласницею бізнесу, зізналася, що вона майже нічого не вирішує – усім керують її брати. Олексій, старший, займався видобутком – він вже давно жив на іншому континенті та випадково знайшов родовище з унікальним камінням. Його навіть не вважали дорогоцінним, то ж без проблем переправляли, не порушуючи жоден з законів. А вже тут батько обирав найкращі та створював з них справжні шедеври ювелірного мистецтва. Управлінням магазином та розв'язанням всіх питань займався молодший син – Марк. На відміну від старших родичів, він геть не мав хисту до такої тонкої праці. Натомість природа наділила його не аби яким розумом.

Почувши про патріархальні устрої в родині ювелірів, Катя лише подумки вдарила себе по лобі – а такі старовіри, виявляється, ще й досі існують! Втім – це не її справа…Не її справа… Та, блін, не її справа! Ну подобається Наді бути на побігеньках у братів та батька – нехай так і лишається. Он, здається, вона цілком щаслива просто від того, що допомагає підбирати прикраси кожному клієнтові.

- Катю, вибач, але й сьогодні Марк не в настрої – в нього купа справ, то ж не зможе зустрітися, - з порога розчарувала її Надя.

- Твій братик отримає по дупі, якщо ще раз таке скаже! Він хоч уявляє, які перспективи чекають на вашу родину від цієї угоди? – з силою поставила на вітрину стакан з кавою для нової знайомої.

- Що можу сказати – він ще той впертюх, - розвела руками дівчина.

- Тоді передай йому, що в нього є лише цей день, щоб подумати – завтра ввечері ми з шефом їдемо на тімбілдінг, де, разом з усіма проведемо майже тиждень без інтернету і телефонів! – багатозначно глянула на продавчиню.

- Командне споріднення? Цікаво. Я б теж хотіла, - зітхнула мрійливо.

- Тю, то переходь до нас – з твоїм талантом вмовляння – на раз-два отримуватимеш не лише зарплатню, а й підвищену премію. А корпоративні свята у нас частенько – може й любчика тобі якогось знайдемо, - склала губки «бантиком», від чого Надя зашарілася.

- Ой, та ну тебе! Куди я звідси подінуся? Немає на кого залишити навіть на тиждень, то ж ні, навіть не вмовляй.

- Ну, як знаєш, - зітхнула Катя й випрямилася. – Знаєш, а я в тебе тут одну цікаву пару запонок бачила. Чорненькі такі.

- Зараз покажу, - мить, і дівчина зникла у нетрях магазину. Ще одна, і вже стоїть біля вітрини: - ти про ось ці?

Надійка винесла цілу коробку, вистелену оксамитом, в якій були найрізноманітніші запонки. Спочатку Катя хотіла придбати для шефа чорних кошенят з величезними смарагдовими очима, але побачила те, що кардинально поміняло її думку.

- Беру ось ці, - ткнула пальцем у незвичні прикраси. Не знала чому, але ці значно більше сколихнули її душу.

- Впевнена? Все ж вони такі – для дуже ексцентричних осіб. Чи фанатів.

- Так, хочу саме їх. Дякую, - ще раз впевнено кивнула, вже відчуваючи тремтіння всередині себе. Ті, що придивилася спочатку – характеризували її та були зрозумілими, але ці… так, ці ідеально показували натуру самого шефа.

Катя спізнювалася. Вкотре за цей тиждень та місяць, але Олег не сварився – дівчина аж занадто відповідально поставилася до його завдання. Хоча, саме в цьому випадку, це було навіть доречно. Єдина незручність, яка тепер виникала – відсутність ранкової кави. А він же вже звик… Як і до обов’язкових шпильок, коли пили її разом.

Вже потроху думав над тим, що варто вчитися самому користуватися новою кавовою машиною, але можна було починати не з цього ранку. У своїй звичній манері, наче шалене торнадо в яскравому жовтому піджаку, до його кабінету влетіла Катя.

- Кава, звіт і жодних втішних новин про того Марка! – останнє слово майже виплюнула – хлопець її вже знатно бісив, хоча навіть не зустрічалися ще. Чомусь здавалося, що той просто набиває собі ціну, та й все.

- Цербере, я вже боюся тебе. Може дарма я спустив тебе з повідця? – гмикнув, притягуючи до себе і папери, і напій.

- Пф! Я? Цербер? То ви мене ще в гніві не бачили – те щеня навіть близько не зрівняється зі мною, - геть не образилася помічниця. – Але маєте рацію – хлопець мене таки дратує, - погодилася, сідаючи на краєчок столу. Щоправда, в неї це не одразу вийшло – все ж зріст у них був не однаковий. Цікаво, то хто в кого цю звичку запозичив? За собою раніше не помічав, та й Катя у цьому сенсі була чемною дівчинкою. – Слухайте, а може ну його, а? Регіон я вже знаю – пошукаємо напряму. Може відрядження організуємо, - вже поринула у мрії. Олег навіть відчував, як на її шкірі ніжиться сонечко, а поруч плюскотить море. На превеликий жаль, змушений був відмовити.

- Ні, дівка-біда, хай би який паскудний не був цей Марк – зараз він нам потрібен. Я не збираюся припиняти пошуки інших постачальників, але й ним розкидуватися не готовий.

- Ну бо-о-о-осе, - невдоволено протягнула.

- Не вередуй, - ласкаво посміхнувся. – Хочеш – удай, що ми вже не зацікавлені, чи ще щось на кшталт цього, але не перегинай палку, щоб таки зустріч відбулася.

- Це команда «фас»? – вигнула брову дівчина.

- Сонце, він мені ще живим потрібен, - розсміявся. – Але твій настрій мені вже подобається.