Day 3+

  — Я була б така рада будь-якій кількості добрих котів... Але не тих, що їдять пташок! Витягни його зараз же!
  Звичайно, я не міг залізти в картину і дістати кота з-під ліжка, але можу піти і пошукати щось, що мені в цьому допоможе.
  Заглядаючи в кімнати, які були відчинені, я постійно знаходив білих плюшевих котиків у чудернацьких позах. Всього їх знайшлося три.
  Перед тим як відчинити останню кімнату, я згадав, що раніше я дійсно малював чорного кота, аби загнати пташку до клітки. Він так і залишився на картині. Вірніше кажучи, у світі картини.
  Взявши себе в руки, я потягнув за ручку двері, але коли вони розпахнулися, мене осліпив спалах яскравого світла і я впав на підлогу, втративши свідомість... 

*  *  *

  Полювання за чорним котом, який пробрався в дім, було лише половиною біди. Під час своєї спроби втекти на кухню котяра розбив фарфорову тарілку з дорогого сервізу, через що незадоволені погляди слуг були націлені на мене замість нього. 
  Я помітив його, коли він втікав коридором, але коту вдалося вистрибнути за відчинені двері перш ніж я встиг його спіймати. 
  Кімната за дверима була такою ж темною, як і покої дівчинки. Запаливши лампу, я помітив, що пухнастик зник у темряві. 
 Стіна навпроти мене була вкрита великою кількістю портретів. Вони покривали кожен дюйм стіни, через що було навіть важко розгледіти візерунок на шпалерах. Здається, це роботи художників, які працювали тут до мене. На полотнах була одна й та сама дівчина. Її погляд пронизував мою душу наскрізь. 
  Але чи дійсно мені вдасться перевершити їх? 
  Та ось я помічаю одну картину, яка вибивається з основної композиції. Вона висить прямо над каміном і виглядає старішою. На ній були зображені дівчинка поряд із хлопчиськом, який тримав у руках пташину клітку. Поряд із ними виднівся величенький коник, а позаду — міст. 
  — Якщо хочеш, я можу віддати тобі цю картину. У мене більше немає причин тримати її тут. Вона більше не з нами... — Голос хазяїна маєтку змусив мене здригнутися від несподіванки. — Забирай її та вимітайся звідси. Повертайся до роботи!

  Коли я прийшов до тями, то насилу піднявся з підлоги. Голова боліла настільки, що мені здавалося, наче її розбивають стамезкою і молотком навпіл. Хотілося впасти на ліжко і заснути, аби тільки не відчувати цього болю.
  При спробі знову відчинити двері у мене нічого не вийшло. Вони були знову зачинені.
  З роздумів мене вирвав портрет.
  — Чого ти там так довго? Мені набридло чекати. Починай малювати зараз же!
  Але що малювати? У мене в блокноті є лише три білих кота у дивних позах.
  А що як... Втрачати мені було нічого. Взявши білу фарбу, я заходився замальовувати білих котів по колу, і коли закінчив, то посередині можна було розгледіти силует чорного котика.
  — Всі ці коти неправильного кольору! — обурилася дівчина, але майже одразу помітила мою задумку. — Ох, знайшла! Посередині!
  Не гаючи часу, кіт опинився в пташиній клітці.
  — Це ж ти з'їв мою пташку, чи не так? Я ніколи тебе не випущу звідси!
  — Думаю, це буде занадто жорстоко... — прошепотів я собі під носа. Міледі помилялася, і чомусь мені так кортіло забрати цього кота собі.
  — Хм... — дівчина замислилася на пару хвилин, після чого мовила: — Ти маєш рацію. 

  Вона почула мій шепіт? У неї гострий слух.   

  — Несправедливо забирати чиюсь свободу. У тебе добре серце, художник. Я віддам тобі кота в подарунок. Здається, тваринки тебе люблять.
  Я видихнув. Втома налягла на плечі, і я вже ледве міг втриматися на ногах.
  — Це було виснажливо. Досить на сьогодні. Накрий мене брезентом, будь ласка. — Після того як я виконав її прохання, леді мовила: — Якщо так подумати, я щось шукала. Але що саме...?
  Повернувшись у кімнату, я помітив кота, що сидів на столику. Невне він виліз із картини? Хоча... Я вже нічому не здивуюся.
  Сівши на край ліжка, я взяв його на руки.
  — Цікаво, чи буде мені сьогодні щось снитися? Чи буде мені снитися він...?
  Кіт лише мирно муркотів, скрутившись калачиком у мене на колінах.

*  *  *

  Фортуна сьогодні не на моєму боці. Здається, я розлютив господаря дому. Я стиснутий між нав'язаною мені картиною та клятим котом. Поки я стою, поринений у свої думки, кіт скидує щось із полички. 
 Цим «щось» опинилися старі записки. «Спочатку почисть яблуко, потім дай їй», «Будь певен, що подаєш чай вчасно». Це список попереджень, кожне з яких написане різними почерками. Заголовок : «Наступному нещасному художнику». 
  Судячи з усього, його залишили попередні художники. Можливо, один із них почав цей жарт, а наступні підхопили. 
  Виглядає так, ніби норов дівчини дійсно стає на заваді створенню її портрета. Що ж... Сумніваюся, що інші портретисти могли віддати себе повністю роботі в таких умовах. Напевне, через це ця задача була передана мені, яким би непримітним я не був. 
  Якщо мені вдасться добре виконати свою роботу, тоді, можливо, я отримаю патронат старого чоловіка. 
  «Твої картини такі моторошні!», «Подивися на кольорові пейзажі інших художників, за які вони отримують великі гонорари!», «Мистецтво — це не твоє. Знайди собі інше хобі». 
  Знову і знову в пам'яті виринають спогади, як мені відмовили на міській виставці. Піднявшись із незручного ліжка, я помічаю, що мої рисунки хаотично розкидані по підлозі. Судячи з усього, винуватець втік, поки я спав. 
  Хоч скільки я не намагався, мені ніколи не вдавалося передати барви світу. Кожна спроба оберталася в темні та брудні клякси. Як би я хотів зобразити яскраві кольори вечірнього сонця. 
  Краплі дощу стукали по вікну. 
  Дівчисько бог зна звідки принесла музичні інструменти і змусила мене прикидатися, наче я граю. Ледь-ледь мені вдається розгледіти її в темряві. Якби я тільки міг запалити лампу. Та, можливо, вона тяжко хворіє і світло може нашкодити їй, потрапивши на бліду і тонку шкіру. 
Час пролетів досить швидко. День закінчується.