Day 2+

  — Від одних лише макарунів мені захочеться пити. Зараз би чаю...
  Видихнувши, я попрямував на кухню, намагаючись не звертати уваги на біль, але у скронях так пульсувало, що я не міг нормально сконцентруватися... Здається, на кухні я бачив невеличку порцелянову філіжанку. І дійсно.               Увійшовши до кімнати, я побачив її, що лежала на підлозі. Зробивши замальовку, я одразу повернувся до мольберта. Обходити інші кімнати вкрай не хотілося.
  На картині був стіл із тарілкою макарунів різних кольорів: синій, жовтий, червоний та зелений. Леді ж сиділа за столиком та посміхалася.
  — У житті важливе різноманіття, — заявила леді. — Важливо змінювати смак та колір, але мені захочеться пити, тому подай чай вчасно.
  Вона почала неспішно їсти частування, і коли дійшла до другого макаруна, я зобразив на столі чашку з чаєм. Якщо на картині вже є синій, жовтий, зелений та червоний кольори, то нехай чай буде фіолетовим.
  — Ох, якраз вчасно, — вона посміхнулася мені. — Чай теж іншого кольору! Як мило, хе-хе.
  І варто було мені відвернутися, як і чай, і макаруни, що залишилися, зникли. Невже вона все так швидко з'їла?
  — Це було прекрасно, — благоговійно мовила дівчина, обіймаючи свою шаль, що стала фіолетовою. — Прокинься завтра раніше. Адже це ж твоя робота — малювати мене.
  Накривши картину брезентом, я поплівся назад до кімнати. Сівши на ліжко, я розумію, що боюся засинати. Я відчуваю, що моя підсвідомість зливається з чимось або кимось... Чиї це спогади? Останнього художника?
  У всякому разі, якщо я не ляжу зараз, то не зможу встати раніше. Варто було мені лягти на подушку, як я одразу провалився в сон.

*  *  *

  Другий день закінчувався без особливого прогресу. Її темперамент все ще залишається проблемою, та погане освітлення заважає мені ще більше.
  Служанки говорять, що вона наполягає на тому, аби штори завжди були закриті, бо сонце надто яскраве. Через це в кімнаті настільки темно, що я ледве можу пригадати контури міледі.
  Якби ми тільки могли перейти до іншої кімнати... Та навряд чи вона дозволить.

  Маса художників світового рівня намагалися виконати цю роботу до мене. Але замовник ніколи не був задоволений результатом, шукаючи все нових і нових творців. Кожен шукав схвалення у чоловіка, бо він був найбагатшим у місті. Та кожен повертався з роботи з гнітючим виглядом. «Ніколи не погоджуйся малювати її! Воно того не варте!»
  Таким чином плітки поширювалися довгий час, поки все не стихло. Тоді чоловік і звернувся до мене, не зважаючи на те, що я пейзажник.
  Сьогодні у неї знову бридкий настрій через те, що пташка вилетіла з клітки...

  Стоячи перед картиною, я помітив, що леді тримає порожню пташину клітку, яку я до цього всього малював.
  — Моя пташка... Вона зникла! — дівчина готова була розплакатися будь-якої хвилини. — Це через тебе! Ти не дивився за нею!
  Я не дивився!? Яким чином, скажіть мені на милість... Агхр! Чорт з тобою...
  — Я бачила тінь... — розчаровано мовила дівчина. — Це був кіт! Чорний як смола кіт! Я бачила, як він заліз під ліжко.
  Фокус картини змістився на ліжко. Але під ним було занадто темно, щоб хоча б щось побачити, не кажучи вже про чорного кота.