Day 4

  — Спочатку, тобі потрібно знайти п'ять скарбів. Ти художник, тож сподіваюсь, зможеш впоратися. — Леді лагідно посміхнулась. — Але якщо тобі знадобиться допомога, то можеш звертатися.

  Раптом на телефон прийшло повідомлення:

"Серед напрямів живопису є стиль, що іменується "ватинас", картини, написані в якому, відображають порожність життя.

Кожен символ або предмет має своє значення: музичний інструмент може символізувати коротке життя; лампа або свічка символізують її ефемерність; книга або сувій — марну спробу накопичення знань; корона або дорогоцінний камінь — марність багатства. А от череп символізує..."

  На цьому повідомлення обривається. На щастя, я отримав цінні підказки. За картиною на полиці лежав череп. Я дуже сподіваюсь, що він не справжній. Озирнувшись, вирішую піти по інших кімнатах. Біля дверей, які раніше були зачинені, росло дерево прямісінько з підлоги, а на його гілках висіла корона. 

  Переступивши поріг кімнати, я... Я не побачив взагалі нічого. Мене зустріла в'язка темрява. Згадавши, що на тумбі біля ліжка в моїй кімнаті стояла лампа, я побрів туди. Але, на жаль, вона вже погасла до того моменту. Чим мені запалити її? Сірників у мене немає... Леді з портрету казала, що я можу звернутися до неї.

  Взявши волю в кулак, я побрів до портрета. Але я й рота розкрити не встиг, як мадам мовила:

  — Проблеми з освітленням? — вона всміхнулась, і в її руках з'явився невеличкий вогник. — Ось, використай це.

  — Дякую... — прошепотів я і пішов шукати далі.

  Увійшовши до темної кімнати знову, я освітив її і зміг хоч трошки розгледіти, що в ній знаходиться.

  Попід стіною стояв великий кам'яний камін, а над ним висіли рамки картин. Всі порожні. Вони покривали майже всю стіну і впивалися в мене, наче купа людей, своїм поглядом. Посередині ж над самим каміном було порожнє місце. Наче там колись висіла картина, але її зняли з якоїсь причини. Чомусь я згадав про картину, яка висіла в моїй кімнаті.

  Опустивши погляд, я помітив невелику книгу, що лежала на підлозі. Поставивши лампу на камін, я підняв її та розгорнувши, зрозумів, що це чийсь щоденник. Спробувавши розібрати бодай щось, у мене нічого не вийшло. Сторінки були чимось замазані, наче на них пролили масло, чи щось подібне. З цього заняття мене вирвав телефон.

"Не важливо, скільки я малюю. Це нікуди не годиться! Ніщо навіть близько не може зрівнятися з нею!

Мій час спливає. Перестань вештатися по кімнаті і домалюй її нарешті!"

  Лампа неочікувано погасла, і мені довелося покинути кімнату, залишивши її там. Все одно у мене вже є ескізи і лампи, і книги, хоча потім буде важко їх знайти.
  Опинившись у студії, я звернув увагу на янголів, що стояли поряд із деревом. У одного з них була труба, яку я оперативно замалював. Я знайшов усі п'ять скарбів. Що ж, тепер можна повертатися до леді.
  — Схоже, ти впорався. Добре, — раптово штори на картині закрилися, а коли розкрилися, фокус із міледі зсунувся на її ноги. — А тепер розмісти все, що ти знайшов, на ліжку. Але в правильному порядку! Кольори можеш обрати на свій смак. Для початку: на чому грає янгол?
Труба. Взявши червону фарбу, я зобразив її на картині.
  — Вірно! Мої вітання. Тепер... Символ влади, що носять на голові.
  Корона. Мені вистачило пари хвилин, аби зобразити її. На диво, звичної слабкості я не відчував. Можливо, мене чекає щось серйозніше?
Щось, що я можу прочитати. Джерело тьмяного світла. І нарешті те, чим я стану в майбутньому...
  — Чудово! — всміхнулася дівчина. — Поки що відпочинь, а я підготуюсь.
  — До чого? — поцікавився я, сідаючи на стілець, що стояв поряд.
  Тільки зараз я зрозумів і відчув, наскільки ж втомився. Слабкість накрила мене з новою силою, і я провалився в дрімоту.
Розбудив мене ніжний голос леді.
  — Що ж, я готова. Почнемо? — леді тепер сиділа на стільці, а всі «скарби» опинилися висячими поряд із нею. — Я виберу один із предметів і заховаю, а ти повинен його знайти.
У кутку картини з'явився пісочний годинник. Я так розумію, я повинен намалювати те, що зникне?
  — Твій час вийде, коли пісок опиниться внизу. І малюнок повинен бути того ж кольору і ніякого іншого. Ти ж самостійно малював, тому повинен пам'ятати.
  Варто було леді договорити, і понеслося. Кожного разу, коли щось зникало, композиція миттєво змінювалася, що вводило мене в дезорієнтацію.
Спочатку зник череп, потім корона, а після — книга. І так по колу. Я не знаю, скільки ми так грали. Годину? Можливо, цілий день? Коли ми закінчили, я ледь-ледь міг встояти на ногах. Нудота знову підкотила до горла, але мені вдалося її стримати.
  — Ох, твоя душа вже на грані, — у руках дівчини знову з'явився вогник, але він був уже не такий яскравий, як раніше. — Вона перестала сяяти. Хоча я ще не закінчена. Та що маємо, те маємо.

  Міледі посміхалася мені. Вона була настільки прекрасною, що мені в якийсь момент здалося, наче я божеволію.

  Її образ прикував мій погляд.
  — Від інших людей лише клопіт. Але ти здаєшся ну дуже спокійним. Чи, можливо, ти опустив руки ще на початку? Ти так само похмурий, як і я? До речі, був ще один, що ходив моторошний, наче тінь... Коли це було? — дівчина позіхнула, прикривши вуста тонкими пальчиками. — Іноді десятиліття, проведені в темряві, здаються вічністю.
  Слухаючи слова міледі, я мимоволі опустив погляд донизу і відступив на декілька кроків назад. Тінь... Темна пляма під мольбертом чимось нагадувала людський силует.
З роздумів мене вирвало повідомлення на телефоні:

"Ти вислухаєш мене? Хочеш знати історію мого портрета?
Історію того тижня, який ми провели разом. І про неї..."

  Піднявши очі на портрет, я побачив, що леді вже сиділа на стільці з черепом у руках, в очниці якого горів ледь помітний вогник.
  — І якого ж кольору набуде твоя душа вкінці? — вона нахилила голову набік так, що здавалося, наче вона звисає з тонкої шиї, і, прикривши одне око, мовила. — На добраніч!
  Наступної миті мене наче пробило струмом наскрізь, і я втратив свідомість...