Day 3

  — Хотілось би поспілкуватись з якоюсь тваринкою. І щоб вона була кольору моєї шалі! От було б чудово! 

  Не встигнувши нічого відповісти, я відчув вібрацію в кишені. Телефон... Ці повідомлення мене конкретно почали дратувати, але нічого не поробиш. Завдяки ним я досі тут стою.

"Хочеш сказати, що тваринка напала на тебе, тому що я поганий художник?! Ні міледі, це через те, що ви надто імпульсивна особа!

Вона розізлилась навіть на те, що пташина клітка була порожня, хоча я просто вирішив намалювати її першою! Цій дрібно ті варто навчитися манерам...

Кіт! Цей дурний котяра напав на пташечку! Я цього не хотів! Він виглядав таким невинним..."

  В повідомленні також була коротка історія картини та її опис. Я не зовсім зрозумів, про що йшлося, адже символи і букви постійно блимали, але дещо розібрати мені таки вдалося.

  У леді на портреті була золота брошка, яка тримала шаль на її плечах, синя квітка у волоссі, і сама шаль... Фіолетова шаль! 

  Я тут же почав шукати щось, з чого можна було б змалювати якусь тваринку. Окинувши поглядом студію, я побачив ще одні двері, яких раніше не було. Ті самі, біля яких сидів котик. Кіт... Я замалював його силует у скетчбук та увійшов до кімнати. Там був повний бедлам.

  Перекинуте на бік ліжко, розбиті віконні рами, та пташина клітка на підлозі. Я замалював і її також. Більше мені тут нічого робити. Хіба що я примітив на матраці ліжка темні плями... Чомусь від них тягнуло запахом металу. 

  Вийшовши ж з спальної кімнати, я побачив пташеня на гілці дерева, і також замалював її. 

  Повернувшись до картини я поклав скетчбук перед собою та взявши пензлика і фарби, які побачив поруч з мольбертом зібрався з думками. 

  — І кого ж ти намалюєш? — Поцікавилась міледі.

  Я намагався не відповідати. Не дивлячись на весь абсурд, який відбувався навколо мене вже третій день, розмовляюча картина була найбредовішою з усього. 

  Спираючись на нотатки які отримував від, напевне, попередніх жертв я зобразив фіолетову пташку на шторах. На диво, вона дійсно ожила і навіть повернула голову і сторону дівчини наче роздивляючись її. 

  — О, пташка! — зраділа леді. — Але чому ти намалював її там? Тобі варто було покласти її мені до рук. 

  Постійний лепіт цієї вередливої особи почали дратувати навіть більше ніж постійні повідомлення. Слідом же за пташкою, я намалював в руках дівчини золоту клітку. 

  — Ти намалював домівку для неї? Але вона не поспішає спускатись. Цікаво, що змусило б її сюди прилетіти? 

  Згадавши про чорного кота, я зобразив його під вікном. Пухнастого, пухлого котяру. Він також ожив і спробував спіймати пташку, але та літала під самою стелею ухиляючись від стрибків пронири. Мені залишалось лише молитись, аби він її не спіймав. 

  Але мені пощастило. Птаха залетіла точнісінько в клітку і дівчина одразу її закрила. Кіт же втік кудись за межі картини. 

  — Ласкаво просимо додому, маленька! — мовила діва неймовірно зрадівши новому другу. — Боже, ти того ж кольору, що і моя шаль! Як би я хотіла взяти тебе на ручки... Але думаю мені буде достатньо спілкування з тобою. 

  Сподіваюсь, вона її не клюне. 

  — Знову дощ... — засмутилася леді. — Він йде ще з вчорашнього дня. Це через твою гнітючу натуру? Хоча, будучи картиною, я не проти темряви. Достатньо на сьогодні. Повертайся в кімнату. 

  Накривши холст брезентом я поплівся в кімнату. Слабкість накрила мене сильніше ніж зазвичай. Я ледь-ледь тримався на ногах. Мою увагу навіть ге привернуло нове повідомлення. Я просто впав на ліжко та заснув. 

  На ранок же я почув шум з вікна. На дворі була гроза. Землі, звичайно, через надто яскраве біле світло не було видно, але я чітко чув рокотання грому. 

  Мені нічого не лишалось зробити, окрім як вийти з кімнати. Знявши брезент з мольберту я помітив, що композиція знову змінилась. Тепер дівчина напів лежачи сиділа на ліжку за напівпрозорим саваном. Її бліде личко було сумним, наче вона щось загубила. Щось дуже-дуже цінне.

  — Маленька пташка кудись зникла. Речі, які ти малюєш, так швидко зникають. — засмучено мовила дівчина. — Такими темпами я ніколи не буду закінчена. Цікаво, в чи зникнеш ти теж? 

  Я відшагнув назад. Тривога почала накривати мене важкою ковдрою. 

  — Давай зіграємо в гру? 

  — Гру? Яку? — я нервово сіпнувся. 

  — Якщо зможеш виграти, я дозволю тобі скористатися сходинками позаду тебе. 

  Обернувшись я дійсно побачив сходинки. Але вони розташовувались врізнобіч. Їм просто неможливо було піднятись нагору. Але, можливо я зможу вибратись звідси, якщо погоджусь зіграти...