Глава 22

Час пролетів з фантастичною швидкістю : ще вчора я божеволіла від об’єму роботи в Німеччині, а сьогодні переїхала пункт пропуску Шегині на кордоні з Україною. Ще кілька годин і я буду дома. У грудях нило від хвилювання: я вперше буду знайомити батьків із хлопцем. Поглянула на наші руки переплетені на ричагу коробки передач і усміхнулась – мама була права :

« У вас буде один світ на двох».  

Я не уявляла що можна зранку прокидатися і не бачити сонного обличчя Кріса, не сперечатися з ним на кухні, чекати на нього з вечерею, життя з ним стало таким звичним і зрозумілим. Кріс протягнув мою руку до себе і ніжно поцілував. Любов Крістофера вилікувала мене. Нехай не одразу, йому було важко зі мною, знаю, але ми змогли стати щасливими!

-Може кави? – вгадав моє бажання, бо кави справді немилосердно хотілось.

Через пів години ми зупинились у невеличкому містечку, їсти в придорожніх кафе не хотілось, то ж ми знайшли затишний ресторанчик. Кріс зробив замовлення поки я приводила себе до ладу у вбиральні. Мене тішило що його українська ставала з кожним разом все кращою, хлопець справді намагався не лише вивчити мою мову, але і дізнатись про звичаї та культуру.

- Я замовив тобі салат «Цезар» і деруни – останнє слово Кріс так проговорив, що я усміхнулась. Надіюсь офіціантка зрозуміла правильно замовлення.

Згадалось, як хлопець крутив палянички з тертої картоплі і питав чи точно це можна їсти…щоб потім просити добавки. Все ж було багато кумедного на стику культур. Я, наприклад, не могла привикнути до його упорядкованості. Ну не могла я так ідеально складати одяг у шафі, посуд на кухні….Мені потрібен був бардак. Не той, як у свинарнику. Звичайно ні. Все має бути чисто і поскладано, але складено у творчому бардаку. Я завжди могла знайти потрібну записку серед вороху паперів на столі наприклад. А от Кріс мусив все розкласти ледь не під лінійку. Зрештою ми дійшли компромісу – де наші світи не пересікались у кожного був свій особистий простір. А от коли ми були разом – підлаштовувались одне під одного. Жити разом було…..мм…цікаво. Зрештою, не можна вічно боятись, час проходить надто швидко щоб закриватись у мушлю. Потрібно цінувати кожну мить, відкладати у пам’яті дрібниці…Життя, в кінці кінців це не кількість прожитих днів, а кількість моментів щастя якими ці дні були наповнені і які ми запам’ятали!

- Дякую - поцілувала коханого у щоку і сіла поруч. Ми ніколи не сиділи одне напроти одного, завжди тільки поруч: торкаючись ліктями, інколи схиляючись голова до голови, переплітаючи ноги. Або кожен сидячи занурений у свою роботу, наче учні у класі. Але час від часу торкаючись одне одного. Я знала що кохання у дотиках, але ніколи не зважала на це. Кріса хотілось торкатися. І я ледь не муркотіла коли він переплітав наші пальці…здається я пропала у цьому чоловікові. Я не знала де закінчуюсь я і починається він.

Їли ми швидко – попереду далека дорога.

-Кріс, ти втомився, давай я поведу. В Україні нема автобамів та й дорогу я знаю.

-  Тобі не буде важко?

- Ні, а от ти відпочинеш.

На цьому і порішили, я вже звикла до машини Кріса, та й завдяки йому згадала забуті навики водіння. Проте їхала я відносно повільно, не ризикуючи перевищувати 120. Кріс задрімав у кріслі а я скрутила магнітолу і прокручувала у голові як відбудеться знайомство Кріса з Орестом і батьками. Я не сумнівалась, що вони приймуть його, що він сподобається. Але все одно це було хвилююче.

Дім зустрів лагідним промінням сонця, мама накривала на стіл вечерю і пахнуло так, що текли слинки. Я попередила, що ми підїжджаємо і все було готове – лиш мий руки і сідай їсти. Так ми і вчинили. Але спочатку – мама мило обійняла Кріса поцілувавши у щоку і цим засоромивши його. Вона була приємно вражена і спробами говорити на українській і манерами, а особливо пишним букетом еустом. Ніжні рожеві квіти виглядали просто неймовірно. Головне, що мама не знала скільки ми обійшли магазинів щоб їх знайти. Тата було вразити важче, та здається Кріс мав якийсь магнетичний талант привертати до себе людей. Чоловіки лише обмінялись поглядами та рукостисканням, як суворе обличчя тата засяяло усмішкою.

Йому також перепав подарунок – крутий німецький фонарик з різними аксесуарами в яких я нічого не петрала, але судячи з реакції батька, презент припав до душі новому власнику. Ореста підкупити було найлегше – крутий  смарт-годинник на стільки вразив брата що він шепнув мені :

– Ну ти і хлопця собі відхватила, респект.

За що получив по шиї і трохи втихомирився.

 Мені здається Кріс і без подарунків підкорив би моїх батьків. Навіть не зважаючи на труднощі у спілкуванні – бо багато доводилось переводити, атмосфера була просто неймовірна. На кінець вечері мама почала збирати зі столу і Крістофер, о чудо, почав їй допомагати. Тато кивнув мені на двері і ми вийшли на вулицю. Було чутно перегукіт цвіркунів, зорі горіли так яскраво що я на мить залюбувалась ними, а коли спам’яталась тато уже йшов в гараж.

 Я лише усміхнулась: це якась традиція мабуть, але тато завжди повчає у гаражі. Каже що там йому простіше думається. Дивак. А проте я його розумію. Він шофер від бога. Закоханий у дві речі свою дружину і авто. Мама інколи жартує, що втомилась ревнувати до цієї конкурентки. Я поспішила за батьком. Ми не часто говорили по душах, все ж я більше ділилась таємницями з мамою, що не дивно. Але коли тато все ж повчав - завжди вчасно і якраз те, що допомагало думкам стати на місце. Зараз його порада не помішає.