Глава 21

День перельоту до Відня настав несподівано. Близько обіду ми приземлились в аеропорту Швехат, а звідти орендованою машиною з водієм дістались до König von Ungarn — найстарішого готелю міста. Невелика жовта будівля ідеально вписувалась у старовинний ансамбль центральної площі. Від неї віяло затишком, а не пафосом і холодною розкішшю. Розташування було майже ідеальним: за кілька хвилин можна було дійти до Собору Святого Штефана, а за десять — до Гофбурга. Та екскурсію ми вирішили залишити на вечір, а спершу трохи перепочити після дороги.

Вечірній Відень палав ілюмінацією. Я ходила з відкритим ротом, крутячись на всі боки. Ми зайшли з’їсти справжні торт Захер і Кріс купив мені пакетик улюблених солодощів імператриці Єлизавети Баварської – зацукровані квіти фіалок. Смакота ще та! Маленькі крамниці вабили яскраво вбраними вітринами. Стародавня помпезна архітектура вражала величчю, а запах кави просто зводив з розуму. Кріс добре знав місто. Від площі Марії Терезії ми перейшли на територію Гобургу – резиденції імператорів. Зараз тут засідали члени правління та президент, споруда дивувала поєднанням різних стилів – кожен імператор з початком правління добудовував нове крило. А ще на Хельденплац мене найбільше вразила статуя вершника на коні, точніше той факт, що масивна конструкція трималась лише на задніх ногах тварини. Кріс помітив мій здивований погляд:

— Це пам’ятник ерцгерцогу Карлу. Його будували сім років. Коли відкрили, скульптора жорстко критикували — всі боялись, що за сильного вітру статуя просто впаде.

— І що було далі?

— Скульптор, Антон Домінік фон Фернкорн, доводив, що розрахунки правильні, але тиск був шалений. Це загострило його психічну хворобу, і згодом він помер.
Кріс злегка всміхнувся:
— Як бачиш, він таки мав рацію. Пам’ятник стоїть і досі.

— Сумна історія…

— Скоріше повчальна. У себе треба вірити, навіть коли не вірить ніхто.

Ми пройшлись Гофбургом, через Volksgarten дістались до Національного театру, а звідти — до Ратуші. Вона вразила мене найбільше. Велична неоготична будівля буквально перехоплювала подих.

— Шпиль має дев’яносто два метри, — сказав Кріс. — А щоб зробити його найвищим у місті, австрійці схитрували, на самій вершині встановили статую Rathausmann, яка додала ще три з половиною метри.

Здавалось, Кріс міг водити справжні екскурсії. Він знав усе: від імен імператорів до їхніх улюблених страв, від відомих митців до історії кожної будівлі.

— Я колись мріяв стати істориком, — зізнався він. — Мене завжди тягнули загадки минулого, але потім зрозумів: створювати майбутнє — цікавіше.

Коли ми повернулись у готель, уже починало світати. Ми прогуляли майже всю ніч.

До походу в оперу залишався ще цілий день — день, який я присвятила собі. У Крістофера справді були справи по роботі. Щоб мені було зручніше пересуватись містом, він найняв шофера, не надто зважаючи на мої заперечення. Лише згодом я зрозуміла, наскільки була йому вдячна.

Місто було незнайоме, орієнтуватися самій виявилось складніше, ніж я уявляла, а музеїв і виставок хотілося побачити чимало. Якби не Ганс, я б точно заблукала і навряд чи встигла бодай половину запланованого.

А варто було повернутись у номер, як у номер постукали — курʼєр простягнув конверт і букет соняшників. На листівці акуратним почерком Кріса було написано:
«Чекатиму на тебе о 21:00 у ресторані Clementine. Ми так і не відсвяткували наш приїзд до Відня».

Ресторан вразив одразу. Він більше нагадував оранжерею: високі рослини мерехтіли у теплому світлі ламп, скляні стіни й дах створювали відчуття легкої магії. У центрі залу стояв лише один столик, за ним уже чекав Кріс. Його погляд був таким уважним і теплим, що я мимоволі сповільнила крок. Він допоміг мені сісти, щедро обсипаючи компліментами. Я знала, що виглядаю добре — у тому самому «грішному» платті, яке наполегливо порадила купити Елізабет, — але все ж почувалась трохи ніяково в такому розкішному місці.

Кріс зробив усе, аби я розслабилась. Вечір минув легко. А коли подали десерт, я вже ледь дихала, та не втрималась і спробувала гугельхупф.

— Коли повернусь додому, почну бігати зранку, — пожартувала я, облизуючи ложку.

— Тоді бігатимемо разом.

— Гарна ідея. Щоправда, тобі доведеться вставати о п’ятій, щоб доїхати до мене, пробігтись і встигнути на роботу.

— А ти можеш переїхати до мене.

Я засміялась — і одразу замовкла, натрапивши на його серйозний погляд.

— Ти серйозно?

— Абсолютно.

— Кріс… це важливе рішення. Мені треба час.

— Я для себе вже давно все вирішив, Мері. Це не імпульсивно.

Повітря між нами ущільнилось. Я розгубилась — не від страху, а від несподіванки. Ми щойно наново зійшлися, я знову вчилась довіряти собі.

— Я розумію, — сказала я спокійніше. — Але це наступний крок.

— Ми й так майже постійно разом, — у його голосі з’явилась напруга. — Що змінить переїзд?

— Мій простір, — відповіла я. — Моє відчуття дому.

— Ти віддаляєшся щоразу, коли ми стаємо ближчими, — тихо сказав він. — Я не розумію, чому.

— Це зовсім не так! Ці стосунки швидкі, я не розумію, що далі, куди ми рухаємось...

Я замовкла, намагаючись підібрати правильні слова. Десь залишились страхи минулого досвіду, а десь, я не була готова до наступних кроків. ми почнемо жити разом, а що далі? Я не хотіла розлучатись з цим чоловіком, але і питання весілля не піднімалось і я не була певна, що хочу його обговорювати.

Він трохи помовчав, а тоді сказав уже м’якше:

— В тобі стільки сумнівів, іноді мені важко зрозуміти, чи в твоєму житті є для мене місце. 

— Що я буду робити з своїм розбитим серцем, коли ти підеш?

— На Бога, Мері, чому я маю кудись іти? — розгублено видихнув він. — Що ти собі надумала? 

— Я боюсь. — тихо відповіла я. — Я чесно намагаюсь боротись з страхами, але інколи думаю, що залишиться, коли ти підеш? Чи зможу зібрати себе?