Глава 19

Я пам’ятаю, як перед очима розпливалось подвір’я дому, де мене тримали, як ходили якісь люди, пам’ятаю повний ненависті погляд Гофмана. Ерліх забрав мене з підвалу, допоміг дійти до машини і сісти в салон. Крістофера поруч не було, як я не намагалася знайти його у цьому скупченні — нічого не виходило. Він зник з підвалу, варто було мені перестати обнімати — просто рвучко підвівся на ноги і вийшов!

В той момент, коли його широка спина зникла за порогом, я зрозуміла, що це кінець!

Потягнулись довгі години в лікарні: огляди лікарями, крапельниці… Мені ж просто хотілося залишитись наодинці, лягти на ліжко і поспати у спокої, не боячись, що відкриються старі іржаві двері і я знову відчую липкі дотики до тіла. Мені досі не вірилось, що я вільна, що все закінчилось і я жива!

Я прокинулась від тихої розмови — Кріс стояв біля дверей палати і говорив із лікарем.

— Окрім синців, нічого серйозного нема. Навіть дивно після таких ударів.

— Реган, вони… — пауза була багатослівною. Я зажмурила очі і ледь стримала сльози. Що він очікує почути?! Якщо відповідь була б ствердною, як би Кріс повів себе? В голові крутились слова Гофмана… Кріс обіцяв захистити! Він обіцяв, що все буде добре! То чому навіть знайти мене зміг майже на третій день!?

— Ні, огляд показав, що насильства не було, принаймні у буквальному значенні. Не хвилюйтеся.

Я почула, як Кріс голосно видихнув, і захотілось плакати. Сильно сумніваюсь, що буду потрібна йому після всього, що сталось!

— Кріс, ми давно знайомі. Послухай: на перший погляд із Мері все добре, у фізичному плані — так точно. От тільки після такого я б рекомендував звернутися до спеціаліста. Ми не можемо знати, якої шкоди було завдано психіці.

— Вона нормальна!

Кріс скрикнув, а потім спохватився, кинувши на ліжко погляд, але я вчасно вдала, що сплю.

— Крістофер, я не кажу, що Мері божевільна, але розмови з психологом допоможуть їй забути цей жах. Ти ж розумієш, що дівчині важко довелося.

Кріс мовчав, пауза затягувалась. Тож я вирішила показати, що прокинулась.

— Марі! — хлопець не підійшов до ліжка, лише кивнув лікарю, і той тихо зачинив двері. Ми так і завмерли, дивлячись одне на одного — Кріс майже на порозі, а я боялась поворухнутись на ліжку.

— Я не хочу тебе бачити! — прихрипіла чітко.

Так буде краще! Не хочу чути його оправдань! Краще зараз обрубати всі кінці, щоб менше боліло. Чого очі не бачать — того й серцю не жаль! Гофман, звісно, покидьок, але він був правий!

— Вибач мене, благаю! Вибач, — Кріс опустився на підлогу біля мого ліжка і спробував взяти мене за руку, але я її висмикнула.

— Не варто мене торкатися, Крістофер! Зникни з мого життя!

— Марі, дозволь усе пояснити! Будь ласка, не проганяй мене. Нам потрібно поговорити!

— Зникни, ради Бога, Веллер, просто іди геть! Не хочу тебе бачити!

Я кричала так голосно, що прибігла медсестра. Жінка спробувала мене заспокоїти, а коли їй це не вдалось, вколола мені заспокійливе. За кілька хвилин я відчула, як спадає напруга, і очі знову закриваються. Кріс із палати так і не вийшов — ми дивились одне на одного доти, доки я не поринула в сон, прошептавши на кінець:

— Забирайся!

Він зник із мого життя. Щоправда, не одразу. Перестав приходити після того, як я попросила Тео вивести його з палати. Припинив дзвонити через чотири дні. Квіти зникли через тиждень. Коли мене виписали, поруч були Еліз із Ріхтером та Тео з Аєю. Остання намагалася щось сказати про Кріса, але я різко відповіла, що не хочу більше чути про нього! І дівчина замовчала, всі замовчали і більше не говорили при мені про Веллера. Кидали занепокоєні погляди, перешіптувались, але мене не чіпали!

Я нарешті подзвонила мамі. Виявляється, їй розповіли про вигадану подорож в Альпи, де нема зв’язку, тож рідні не хвилювались, що мене нема — і це тішило. Так само, як і Діана. Здається, єдиним, хто зрозумів, що щось не так після розмови зі мною, був Орлов. Але я швидко закрила цю тему.

Мої дні були наповнені картинами. Я малювала без перестанку, з рідкими перервами на сон та їжу. Занехала майстерню, перестала виходити на вулицю і впускати до себе гостей. Друзі грюкали в двері, а я лиш говорила одне й те ж:

— Залишіть мене у спокої! Зникніть всі!

Минав п’ятий день мого самітництва, коли у квартирі пролунав дзвінок.

— Мері, відкривай! Негайно! — у голосі Еліз було чутно розлючені нотки.

— Скільки ще маю пояснювати, що хочу побути сама? — я притулилась чолом до холодних дверей і втомлено потерла шию.

— Я взяла ключі в Емми. Якщо сама не відкриєш двері, я ними скористаюсь! Пора закінчувати цей цирк.

Я мовчала. Друзі дали мені достатньо часу, щоб побути наодинці, але ми всі розуміли — мені потрібно повертатись до нормального життя. Сидіти весь час в квартирі — не вихід. Тож я лише зітхнула і відкрила двері, впускаючи жінку.

— Правильне рішення, — сказала вона. Ми стояли одна навпроти одної, я відчувала, як червонію під пильним поглядом Еліз, якій явно не подобалося те, що вона бачить.

— І не соромно!? Довела себе і нас змусила хвилюватися, — я хотіла щось відповісти, але мені не дали.

— Слухай уважно: я зараз готую тобі нормальний сніданок, а ти приводиш себе до тями. І прибрати тут теж не завадить! — жінка кинула погляд на купу брудного посуду і сміття.

— Я сама! Потім… — додала я невпевнено.

Коли я виходжу з ванни, на столі чекають тости зі сливовим повидлом, а аромат вівсянки з фруктами та медом наповнює кухню. Я розумію, що справді скучила за нормальною їжею — в лікарні була дієта, а коли мене виписали, я їла фастфуд з доставкою додому. Живіт забурчав, і я почервоніла під скептичним поглядом Елізабет.

Їла я в тиші, жінка пила гарячий чай, вдаючи, що уважно роздивляється вулицю за вікном.

— І довго ще ти збираєшся тут сидіти?

— Вічно?

Елізабет похитала головою і скривилася: