Глава 19

Я пам'ятаю як перед очима розпливалось подвір'я дому, де мене тримали, як ходили якісь люди, пам'ятаю повний ненависті погляд Гофмана. Ерліх забрав мене з підвалу, допоміг дійти до машини і сісти в салон. Крістофера поруч не було, як я не намагалась знайти його у цьому скупчені - нічого не виходило. Він зник з підвалу, варто було мені перестати обнімати. Просто рвучко підвівся на ноги і вийшов!

В той момент, коли його широка спина зникла за порогом, я зрозуміла, що це кінець!

Потягнулись довгі години в лікарні, огляд лікарями, капельниці... мені ж просто хотілось залишитись наодинці. Лягти на ліжко і поспати у спокої, не боячись, що відкриються старі іржаві двері і я знову відчую липкі дотики до тіла. Мені досі не вірилось, що я вільна, що все закінчилось і я жива!

Я прокинулась від тихої розмови - Кріс стояв біля дверей палати і говорив з лікарем Реганом.

- Окрім синців нічого серйозного нема. Навіть дивно, після таких ударів.

- Реган, вони... - пауза була багатослівна. Я зажмурила очі і ледь стримала сльози. Що він очікує почути?! Якщо відповідь була б ствердна, як би Кріс повів себе? В голові крутились слова Гофмана... Кріс обіцяв захистити! Він обіцяв, що все буде добре! То чому навіть знайти мене зміг майже на третій день!?

- Ні, огляд показав, що насильства не було, принаймні у буквальному значені. Не хвилюйтесь.

Я почула як Кріс голосно видихнув і захотілось плакати. Сильно сумніваюсь, що буду потрібна йому після всього що сталось!

- Кріс, ми давно знайомі, послухай на перший погляд з Мері все добре, у фізичному плані так точно. От тільки після такого, я б рекомендував звернутись до спеціаліста. Ми не можемо знати якої шкоди було завдано психіці.

- Вона нормальна!

Кріс скрикнув, а потім спохватився, кинувши на ліжко погляд, але я вчасно вдала що сплю.

- Крістофер, я не кажу, що Мері божевільна. Але розмови з психологом допоможуть їй забути цей жах. Ти ж розумієш, що дівчині важко прийшлось.

Кріс мовчав, пауза затягувалась. то ж я вирішила показати, що прокинулась.

- Марі! - хлопець не підійшов до ліжка, лише кивнув лікарю і той тихо зачинив двері. Ми так і завмерли дивлячись одна на одного - Кріс завмер майже на порозі, а я боялась поворухнутись на ліжку.

- Я не хочу тебе бачити!

Так буде краще! Не хочу чути його оправдань і обману! Я знала, що так буде, знала, що такі як Кріс вибирають дівчат з вищої ліги, супер класу, а не простачок, як я! Краще зараз обрубати всі кінці, щоб менше боліло! Чого очі не бачать, того і серцю не жаль! Гофман, звісно покидьок, але він був правий!

- Вибач мене, благаю! Вибач. - Кріс опустився на підлогу біля мого ліжка і спробував взяти мене за руку, але я її висмикнула.

- Не варто мене торкатись, Крістофер! Зникни з мого життя!

- Марі, дозволь все пояснити! Будь ласка, не проганяй мене. Нам потрібно поговорити!

- Не бачу сенсу! Зникни, ради Бога, Веллер, просто іди геть! Не хочу тебе бачити!

Я кричала так голосно, що прибігла медсестра. Жінка спробувала мене заспокоїти, а коли їй це не вдалось вколола мене заспокійливим. За кілька хвилин я відчула як спадає напруга і очі знову закриваються. Кріс з палати так і не вийшов, ми дивились одне на одного доти, доки я не поринула в сон, прошептавши на кінець : "Забирайся!".

Він зник з мого життя. Щоправда не одразу. Перестав приходити після того, як я попросила Тео вивести його з палати. Припинив дзвонити через чотири дні. Квіти зникли через тиждень. Коли мене виписали поруч були Еліз з Ріхтером та Тео з Аєю. Остання намагалась щось сказати про Кріса, але я різко відповіла, що не хочу більше чути про нього! І дівчина замовчала, всі замовчали і більше не говорили при мені про Веллера. Кидали занепокоєні погляди, перешіптувались, але мене не чіпали!

Я нарешті подзвонила мамі, виявляється їй розповіли про вигадану подорож в Альпи, де нема зв'язку, то ж рідні не хвилювались, що мене тішило. Так само як і Діана. Здається єдиним, хто зрозумів, що щось не так, після розмови зі мною був Орлов. Але я швидко закрила цю тему.

Мої дні були наповнені картинами. Я малювала без перестанку, з рідкими переривами на сон та їжу. Занехала майстерню, перестала виходити на вулицю і впускати до себе гостей. Друзі грюкали в двері, а я лиш говорила одне і те ж - залишіть мене у спокої! Зникніть всі!

Минав п'ятий день мого самітництва коли у квартирі пролунав дзвінок.

- Мері, відкривай! Негайно! - у голосі Еліз було чутно розлючені ноти.

- Скільки ще я маю пояснювати що хочу побути сама? - я притулилась чолом до холодних дверей і втомлено потерла шию.

- Я взяла ключі в Емми, не відкриєш двері сама, я ними скористаюсь! Пора закінчувати цей цирк.

Я мовчала, друзі дали мені достатньо часу, щоб побути наодинці, але ми всі розуміли - мені потрібно повертатись до нормального життя, сидіти весь час в квартирі - не вихід. То ж я лише зітхнула і відкрила двері впускаючи жінку.

- Правильне рішення. - ми стояли одна навпроти одного, я відчувала як червонію під пильним поглядом Еліз, якій явно не подобалось те, що вона бачить!