Глава 17

Чорні оголені гілки розрізали грозове небо, здавалося можна було почути як гусне повітря, щоб от от вдарити громом. Обвуглені стовбури наче досі несли запах попелу, були гарячими від розряду блискавиці...чорна трава, чорне дерево, чорне небо.....Було щось темне у картині, воно затягувало, змушувало вилізти на поверхню найбільшим страхам і найгіршим спогадам.

Кріс з усієї сили вдарив у стіну кулаком так, що на кісточках виступила кров. Не помітив болі, не помітив як скривилась Айя, як мама ринулась вперед, до нього, але зупинилась так і не підійшовши.

Тео вимкнув телефон і сховав у кишеню.

- Ти мусиш привести її до тями. Лише тобі, Крістофер, це під силу.

- Вона не хоче мене навіть бачити! - з досадою відвернувся від гостей Веллер. - Я як вірний пес цілував поріг її палати, квартири...кожного дня молився на телефон....Хіба можна винити Мері за це? - Айї здалось що вона от от потоне в морі болі, що плескала в зелених очах чоловіка.

Дівчина взяла Кріса за руку і змусила дивитись просто в очі.

- Від цих звинувачень нічого не зміниться. Ми мусим повернути Марі! Я не можу дивитись, як з кожним днем вона все більше перетворюється на примару. Не ходить на роботу, обманює батьків, а сама закрилась у тій чортовій майстерні, навіть не прибравши і безперестанку малює.

- Ці картини...вони жахливі! - Аделія обійняла себе за плечі і втомлено опустилась на крісло.

- Поговори з нею.

- Вона навіть бачити мене не хоче! Ї я її розумію, після всього...

- Все обійшлось! - скрикнула Айя.

- А якби ні?! Якби ці покидьки таки зробили щось з нею....- Кріс не договорив, бив стіну з усієї сили знову і знову, збиваючи штукатурку, залишаючи червоні плями крові....Біль заспокоював. Він був готовий стратити себе за те, що сталось з Марі. Якби він був уважнішим, якби поїхав з нею в той чортів клуб, якби не дурнуватий тендер....

Ці фото на телефоні Тео змушували кров стигнути в жилах. Його ніжна і весела Марі перетворилась на пусту байдужу оболонку. Ці чортові картини, її слова, сповнені страху і...ненависті? Що ж він накоїв?!

- Сину, Марі розуміє, що ти не винен. Їй потрібна твоя підтримка і присутність. У лікарні, вона була в такому стані, що не усвідомлювала що говорить. Але стільки часу пройшло, пора поговорити!

Мама поклала руку на плече Крістофера і злегка стисла. Дивитись як болить твоїй дитині жахливо! Не бути в зможу допомогти - страшніше в стократ!

- Ви думаєте, я не хочу з нею поговорити?! Думаєте я не розумію, що це моя вина!? Але як я можу після всього йти до неї?! - Кріс зірвався на крик. Скинув руку матері і вийшов з квартири грюкнувши дверима. Вони не розуміли! Не могли зрозуміти, як йому страшно побачити в очах Марі ненависть!

- Не чіпай мене, не чіпай! Не приходь сюди! Не дзвони мені, ніколи! Зникни з мого життя! - голос на надриві, кров на потрісканих губах, біль від порізів і синців - ніщо в порівнянні з болем у грудях!

- Зникну! Назавжди! Ти ніколи не була мені потрібна! Довірлива, наївна дурочка!

Він йде у темноту під'їзду, а я безсило опускаюсь на сходи і задихаюсь від невиплаканих сліз. Здається їхня сіль пече мої внутрішні рани, роз'їдає, змушує дерти нігтями міцний бетон сходів здираючи шкіру до крові.....

Я прокидаюсь від власного крику у задушливій майстерні. Вікна глухо зачинені і в квартирі стоїть нестерпна спека, майка прилипла до тіла, кров стукотить у скронях, а я задихаюсь. Виходжу на невеликий балкон і роблю затяжку гіркого диму... На подвір'я заїжджає до болі знайомий чорний кросовер і я лише міцніше стискаю перила, намагаючись не впасти.

Здається - це все відбувається не зі мною. Здається - це просто чергове нічне жахіття....одне із безлічі, які сняться всі ці тринадцять чортових днів!

Кріс виходить з машини і піднімає голову догори, наші погляди зустрічаються і я рвучко роблю крок назад опираючись на вікно спиною. Даю собі кілька хвилин щоб вирівняти дихання і повертаюсь у кімнату. Його портрет, спертий до стіни на столику змушує мене зажмуритись від досади. Здається, моє кохання прокляте, а як інакше пояснити те, що варто мені намалювати коханого чоловіка, як наші стосунки летять у пекло?! Накриваю малюнок білою тканиною і кілька хвилин стою біля відчиненого балкону....рахую секунди до того моменту, коли він постукає в мої двері. Коли доведеться зустрітись сам на сам... чотириста двадцять сім секунд і три коротких дзвінка у вхідні двері....

Кріс заповнює собою весь маленький коридор і мені стає нічим дихати. Його запах, погляд, сама присутність змушує мене зробити крок назад. Він не зачинає двері, вітерець протягу заплітає вінок з мого волосся і пробігає мурашками по шкірі.

Крістофер змірює мене поглядом, знаю, він підмічає і кілька скинутих кілограм і синці неприємного жовтуватого кольору, незадоволено кривиться на геть коротко обстрижене волосся і темні круги під очима. Потім його погляд переміщується за мою спину і чоловік наче кам'яніє, я здригаюсь від такої переміни і обертаюсь, щоб зрозуміти причину змін.... Портрет!

Протяг скинув тканину з портрету і тепер Кріс бачить результат моєї істерики, я хочу сказати, що намалюю інший, що він не так все зрозумів, але знаю - нема сенсу щось пояснювати. Та й у горлі стоїть такий клубок, що я не в силах навіть ковтати.