Глава 17

Чорні, оголені гілки розрізали грозове небо. Здавалося, можна було почути, як гусне повітря, готуючись от-от вдарити громом. Обвуглені стовбури ніби досі несли запах попелу, були гарячими від розрядів блискавки… Чорна трава. Чорне дерево. Чорне небо.

У картині було щось темне — воно затягувало, змушувало виходити на поверхню найглибші страхи й найгірші спогади. Наче забирала з простору все живе, поглинала його у товщі фарби.

Кріс з усієї сили вдарив кулаком у стіну — так, що на кісточках виступила кров. Він не помітив болю. Не помітив, як скривилася Айя, як мама рвонулася вперед, до нього, але зупинилася, так і не підійшовши.

Тео вимкнув телефон і сховав його до кишені.

— Ти мусиш привести її до тями. Не думаю, що хтось інший зможе.

— Вона навіть бачити мене не хоче! — з досадою відвернувся від гостей Веллер. — Я, як вірний пес, цілував поріг її палати, квартири… Щодня молився на телефон… Хіба можна винити Марі за це? — прохрипів ледь чутно.

Айї здалося, що вона ось-ось потоне в морі болю, яке плескалося в зелених очах чоловіка. Дівчина взяла Кріса за руку й змусила дивитися їй просто в очі.

— Від цих звинувачень нічого не зміниться. Ми мусимо повернути Марі. Я не можу дивитися, як з кожним днем вона дедалі більше перетворюється на примару. Вона не ходить на роботу, бреше батькам, а сама закрилася в тій чортовій майстерні й безупинно малює.

— Ці картини… вони жахливі… — Аделія обійняла себе за плечі й втомлено опустилася в крісло. — Поговори з нею.

— Вона навіть бачити мене не хоче! І я її розумію… після всього…

— Все обійшлося! — скрикнула Айя.

— А якби ні?! А якби ці покидьки таки зробили з нею щось… — Кріс не договорив.

Він стис кулак, провівши пальцями по збитих кісточках. Біль заспокоював. Чоловік був готовий стратити себе за те, що сталося з Марі. Якби він був уважнішим. Якби поїхав з нею в той чортів клуб. Якби не цей дурнуватий тендер…

Фотографії в телефоні Тео змушували кров холонути в жилах. Його ніжна й весела Марі перетворилася на порожню, байдужу оболонку. Ці чортові картини. Її слова — сповнені страху і… ненависті?
Що ж він накоїв?!

— Сину, Марі розуміє, що ти не винен. Їй потрібні твоя підтримка й присутність. У лікарні вона була в такому стані, що не усвідомлювала, що говорить. Але стільки часу минуло — пора поговорити.

Мама поклала руку на плече Крістофера й легенько стисла. Дивитися, як болить твоїй дитині, — нестерпно. А не бути в змозі допомогти — страшніше в сто разів.

— Ви думаєте, я не хочу з нею поговорити?! Думаєте, я не розумію, що це моя вина?! Але як я можу після всього піти до неї?! — Кріс зірвався на крик.

Він скинув руку матері й вийшов із квартири, грюкнувши дверима. Вони не розуміли. Не могли зрозуміти, як йому страшно побачити в очах Марі ненависть.

— Не чіпай мене, залиш у спокої! Зникни з мого життя!
Голос зривається на надрив, кров на потрісканих губах, біль від порізів і синців — ніщо в порівнянні з болем у грудях.

— Ти ніколи не була мені потрібна! Довірлива, наївна дурепа!

Він зникає в темряві під’їзду, а я безсило опускаюся на сходи й задихаюся від невиплаканих сліз. Здається, їхня сіль пече мої внутрішні рани, роз’їдає їх, змушує дерти нігтями шорсткий бетон сходів, здираючи шкіру до крові…

Я прокидаюся від власного крику в задушливій майстерні. Вікна глухо зачинені, у квартирі стоїть нестерпна спека. Майка прилипла до тіла, кров стукає у скронях, а я задихаюся. Виходжу на невеликий балкон і роблю затяжку гіркого диму…

На подвір’я заїжджає до болю знайомий чорний кросовер, і я лише міцніше стискаю перила, намагаючись не впасти.

Здається, це все відбувається не зі мною.
Здається, це просто чергове нічне жахіття…
Одне з безлічі, які сняться всі ці тринадцять чортових днів.

Кріс виходить з машини і піднімає голову догори. Наші погляди зустрічаються, і я різко роблю крок назад, спираючись на стіну спиною. Даю собі кілька хвилин, щоб вирівняти дихання, і повертаюся у кімнату.

Його портрет, спертий до стіни, змушує мене зажмуритися від досади. Моє кохання прокляте, інакше як пояснити, що варто мені намалювати коханого чоловіка — як наші стосунки летять у пекло? Накриваю малюнок білою тканиною і кілька хвилин стою біля відчиненого балкону, рахуючи секунди до того моменту, коли він постукає в мої двері. Чотириста двадцять сім секунд. Три коротких дзвінка у вхідні двері.

Кріс заповнює собою весь маленький коридор, і мені стає нічим дихати. Його запах, погляд, сама присутність змушує мене зробити ще крок назад. Він не зачинає двері. Легкий вітерець заплітає вінок мого волосся і пробігає мурашками по шкірі.

Крістофер уважно оглядає мене. Знаю, він помічає кілька скинутих кілограмів, синці неприємного жовтуватого кольору, незадоволено кривиться на моє коротко підстрижене волосся і темні кола під очима. Потім його погляд переміщується за мою спину. І чоловік наче кам'яніє. Я здригаюся від такої переміни і обертаюсь — щоб зрозуміти причину… Портрет.

Протяг скидає тканину, і тепер Кріс бачить результат моєї істерики. Я хочу сказати, що намалюю інший, що він не так все зрозумів, але знаю — нема сенсу щось пояснювати. У горлі стоїть клубок, я навіть не в силах ковтнути.

Заляпаний фарбою, із тонким довгим порізом через усе полотно, портрет схожий на наші стосунки зараз. Знищені.

Я розумію, що жалкую про свій вчинок, але тоді, після лікарні та всіх тих жахіть, моя злість і розпач знайшли вихід. Гірко усміхаюся, знаючи, що варто Крісу зайти — він побачить розкидані речі, перевернені мольберти і картини. Майстерня чудово відображає стан, у якому я перебуваю.

Пауза затягується. Кріс уважно дивиться на мене, наче не впізнає, наче шукає знайомі риси, але не може знайти.

Коли ми бачилися востаннє? Коли він витягав мене зі старого смердючого підвалу? Чи, може, в лікарні? Все зливається в одну лінію, під дією заспокійливих здається сном…
Я б хотіла сказати, що якби не похід у клуб — усе було б інакше, але це не так. У житті є події, яких не оминути.