Глава 16

Зранку ми домовилися, що я сама приїду у Wimmerhof — доволі великий фермерський будинок, де Кріс запланував відпочинок. Він розташовувався за тридцять кілометрів від Мюнхена, на березі невеликого озера. Тож я взяла всі необхідні речі на роботу, щоб приїхати на ферму ближче до вечора.

Я переглянула в інтернеті фото Wimmerhof’а, але те, що побачила наживо, — вразило. Невеликий двоповерховий білосніжний будинок із довгим балконом по всьому периметру. Навколо — різноманітні квіти: від пишних кущів троянд до звичайних кімнатних у горщиках на перилах балкона. Акуратне подвір’я, встелене бруківкою під старе місто, доглянуті зелені газони, велика дитяча площадка з яскравими гойдалками. Критий басейн — у сусідній будівлі. Велика ферма домашніх тварин — і на мить мені здалося, що я повернулася додому: кури, кози, пузаті крикливі качки, у загоні паслися породисті коні… Я задоволено усміхнулася, з надією на справжній відпочинок.

Батьки Крістофера повільно прогулювалися територією. Аделія, одягнена у легку зелену сукню з паском, виглядала вже не холодною стервом, а милою жіночкою. Вона тримала чоловіка під руку й про щось йому розповідала — усмішка не сходила з її обличчя. Якоб кивав дружині, час від часу щось відповідаючи. Вітерець розбурхував його волосся, надаючи вигляду нашкодившого хулігана. Світла футболка кольору слонової кістки підкреслювала атлетичну фігуру. Я подумала, що Кріс — майже копія батька. Можливо, і ми колись так гулятимемо разом після десятків років спільного життя.

Усміхнувшись своїм мріям, я поспішила на ресепшн по ключі від кімнати, вирішивши приєднатись до них трохи пізніше. Хлопець от-от мав приїхати, тож ми чекали на нього, щоб разом піти на вечерю.

Говорила я здебільшого з батьком Крістофера. Ми багато жартували, Якоб розпитував мене про Україну, про батьків… Я ж із цікавістю слухала історії з дитинства Кріса — він був ще тим хуліганом. У вісім років, наприклад, намагаючись дістати з шафи заховані подарунки на день народження, хлопець поліз по полицях угору, але ті не витримали й обвалилися. Щоб не дістати від батьків, Кріс знайшов вихід — великими цвяхами прибив полиці назад. Увечері він таки отримав прочухана, але Якоб зізнався, що був задоволений винахідливістю сина. У дванадцять років хлопець вирішив самотужки змайструвати будинок на дереві, а для матеріалу розібрав дровітню. Про його витівки у школі можна було б написати цілу книжку — від дошки, натертої милом, до зламу системи, як наш «Щоденник» разом із другом у десятому класі.

Так за розмовами ми й не помітили, як пролетів час, а Крістофера все не було. Я почала непокоїтися, спробувала подзвонити йому, але відповіді не було.

— Мабуть, телефон розрядився, — спробував мене заспокоїти Якоб.

Та я відчувала — щось сталося. Ще кілька дзвінків успіху не мали. На вулиці смеркало, і Аделія запропонувала сісти в ресторані, але апетиту не було. Батьків Крістофера, здається, більше розчулювала моя поведінка, хоча Аделії вона, мабуть, здавалася награною. Та минуло ще сорок хвилин — і вони також почали помітно хвилюватися. Якоб подзвонив помічникові Крістофера, але й його телефон був вимкнений.

— Я поїду назад, — упевнено піднялася я з-за столу.

— І де ти його шукатимеш? А якщо розминетеся? — Аделія нервово поглядала на мобільний.

— Тоді ви подзвоните мені.

Ми вийшли з ресторану, так і не поївши, та зупинилися біля входу.

— Їхати всім разом — не варіант. Ти сама машини не знайдеш. Краще в місто поїду я, — Якоб витяг ключі від автомобіля.

— Якобе, я можу поїхати сама. У мене давно є права, і я кілька разів їздила за кермом у Мюнхені. Якщо ви довірите мені машину.

Чоловік із дружиною переглянулися. Запанувала тиша.

— Я розумію, — сказала я. Я справді розуміла недовіру Веллерів: дати автомобіль малознайомій дівчині, не знаючи, як вона водить, — ризик.

— Давай так: якщо ти зможеш виїхати з парковки, я спокійно дам тобі ключі.

Завдання здавалося легким, але Якоб припаркував авто під таким кутом, що виїхати було доволі складно. З одного боку — сусідня машина, з іншого — бордюр клумби, та ще й сам виїзд дугою. І не варто забувати про автомобілі навпроти. От тільки він не знав, якими дорогами й у яких ситуаціях тато вчив мене водінню.

Не скажу, що це було легко, але я впоралася. Якоб здивовано дивився на мене, не в змозі повірити, що це реально. Та ключі він таки віддав.

Спершу я поїхала до дому Крістофера, але квартира була порожня. Наступний маршрут — офіс «А-ТекІнк». У холі мене зустрів охоронець. Чоловік одразу впізнав мене й пояснив, куди подівся Кріс. Я хвилювалася не дарма.

Біля будівлі, де розташовувалося Відомство містобудування й архітектури, я побачила знайоме обличчя. З начальником служби безпеки Крістофера я зустрічалася лише двічі, але забути його було неможливо. Високий, міцний чоловік років п’ятдесяти виглядав небезпечно: коротке волосся сиве, така ж акуратна борода, тонкі губи — наче риска, що перекреслювала обличчя з квадратним, твердим підборіддям. Довгий тонкий ніс додавав Адаму Ерліху звіриних рис. Сірі очі пильно стежили за співрозмовником, змушуючи відчувати себе наче на допиті. Ерліх лякав мене до тремтіння, але сьогодні мені було байдуже.

— Добрий вечір, Марі, — він першим привітався. Обличчя залишалося серйозним.

— Добрий. Я можу побачитися з Крістофером?

— Вам краще поїхати додому.

Хвиля роздратування накрила мене з головою.

— Адаме, я сама розберуся, що мені краще. Я поставила запитання.

— Ні. Зараз ви не можете побачити Крістофера. У кабінеті статс-секретаря розглядається його питання.

Сухий тон. Спокійний голос, наче ми говоримо про погоду… Мені здавалося, що я зараз придушу цього чурбана.

— Як Кріс?

Чоловік лише знизав плечима.

— Ви знаєте, хто це зробив?

На обличчі Адама з’явилося здивування — нарешті хоч якісь емоції.

— А ви вірите, що це не помилка Крістофера?