Глава 14

Звісно, я мала рацію. Ріхтер з’явився через три дні — у галерею принесли невелику посилку. Ми з Елізабет знову зачинилися в її кабінеті. Пальці жінки тремтіли, вона насилу впоралася з обгорткою — і вражено ахнула. На червоному оксамиті лежало кольє з чотирьох ниток перлів, скріплених посередині невеликою краплею з білого золота.

Ще за три дні принесли невеличку шкатулку з випаленою квіткою орхідеї на кришці. Усередині — браслет із того самого комплекту, що й кольє. Згодом з’явилися сережки — ті ж перли, те ж біле золото.

А між подарунками Еліз могла годинами говорити з романтичним Конрадом по телефону. І, звісно, вона могла б без зусиль дізнатися, кому належить номер, але в цій історії була особлива чарівність — таємничість, напівтон, недомовленість. Еліз знову почувалася юною і закоханою.

У дорослому віці відносини розвиваються більш прагматично, лише в юності перехоплює подих від емоцій і почуттів. Ріхтер повертав її до цих часів безтурботності і легкого божевілля.

Вона розквітла. Так, Елізабет і раніше виглядала розкішно, але немає кращої косметики за відчуття, що тобою захоплюються. Що тебе обожнюють. Кохання — найкращий еліксир для жінки.

Ріхтер час від часу телефонував мені: випитував реакцію, радився, хвилювався.
Кріс лише посміювався з художника, вважав його диваком, але визнавав — стратегія обрана ідеально. Еліз, через власні страхи й комплекси, одразу відмовилася б від залицянь, якби знала, що її кавалер — Ріхтер. А от таємничий Конрад розбурхував фантазію. Дозволяв мріяти. Хотіти. Вірити.

Того дня кур’єр приніс більший пакунок — золоту коробку з чорним написом Christian Louboutin.
Сріблясті туфлі на високій шпильці з червоною підошвою сіли на Еліз, мов створені спеціально для неї. Вони нагадали мені взуття Попелюшки — такі ж казкові, нереальні. У пакеті був і великий срібний конверт. Усередині — запрошення.

На темно-синій відкритці було зображено Замок Блютенбург, а золотими літерами повідомлялося про благодійну вечірку, що відбудеться наступного вечора саме там. Дрес-код — срібні, золоті та сині відтінки. На іншій картці, вже написаній від руки акуратним почерком, було зазначено, що автомобіль чекатиме на Еліз на Марієнплац — біля Церква святого Луки.

Наступного дня Еліз з самого ранку закрутилася з приготуваннями, а я нарешті дозволила собі відпочинок, поки Кріс працював. Хотілося байдикувати — ліниво лежати на дивані, дивитися серіал, їсти щось шкідливе й без докорів сумління, а ще вдосталь наговоритися з мамою. З останнього пункту я й почала.

Для мами, навіть у свої майже двадцять п’ять, я все ще залишалася дитиною. Вона, як завжди, розпитувала, чи нормально я харчуюся, чи відпочиваю, чи одягаюся по погоді. Щиро хвилювалася, чи все гаразд на роботі. Батьки знали, що я зустрічаюся з Крістофером — навіть переглядали наші спільні фото в інтернеті, користуючись перекладачем. На диво, татові Кріс сподобався. Він сказав, що той вселяє довіру і схожий на чоловіка, який зможе захистити.

Після невдалих стосунків з Андрієм мені було складно знову комусь довіряти. Мої це знали й не тиснули зайвими питаннями — за що я була їм безмежно вдячна.

Мама взяла слухавку майже одразу. На екрані телефона з’явилося її усміхнене обличчя — і в грудях защеміло. Хоч я зовсім недавно була вдома, все одно встигла скучити. Кажуть, ми залишаємося дітьми доти, доки живі батьки. Я хотіла бути дитиною вічно.

— Привіт, горобчику.

— Привіт, матусю. Як ви?

— Усе по-старому: працюємо. Орест старанно вчиться — вперто налаштований стати німецьким студентом, — мама на мить сумно усміхнулася. — Отак… виросли, роз’їхалися.

— Мамо, ми ж усе одно будемо приїжджати додому. І ви до нас — у гості.

— До речі, про поїздку додому, — мама поставила телефон на невелику підставку й узялася місити тісто. — Коли плануєш?

— Ти вареники ліпитимеш? — у мене аж слинки потекли. — Я сто років їх не їла.

— Шкода, що через телефон не можна передати, — матуся усміхнулася.

— Це точно. Мушу завтра наліпити, от Кріс здивується. А додому я планую десь через два з половиною місяці. У Діани 19 вересня весілля, тож ми приїдемо приблизно десятого. Залежить, звісно, як складеться з роботою.

— Ми? — мама перестала місити тісто й уважно подивилася на мене.

— Так… — я відчула, як червонію, і ніяково усміхнулася. — Я приїду з Крісом. Мамо, ми вже майже вісім місяців разом.

— Справа не в числах, — відмахнулася ненька. — Я просто хвилююся за тебе.

— Усе добре, повір. Кріс… він такий… — мені забракло слів. — Я кохаю його, мамо. Я ніколи так не кохала.

— Ти ж знаєш: щаслива ти — щасливі й ми з татом. Тож чекаємо в гості.
А вареники таки зроби! — вона погрозила пальцем. — Шлях до серця чоловіка…

Ми весело розсміялися.

Коли я закінчила розмову, годинник показував близько третьої, Кріс не відповідав — телефон був вимкнений, тож я вирішила поїхати на шопінг.

Час від часу я надсилала додому посилки: дрібниці для господарства, одяг, інструменти для своїх, а ще солодощі й іграшки для Жені з Богданчиком та Мілою. Вони майже щодня писали, розповідали про своє життя, надсилали фото. Ці діти стали для мене рідними. Написавши Крісу, де мене шукати, я поїхала в ТРЦ. Я ніколи не була шопоголіком, але варто мені почати купувати для когось — зупинити мене майже неможливо. Втім, тягнути всі пакети додому мені так і не довелося… Я ледь змогла витягти з кишені телефон, який надривався від дзвінка, умудрившись не розкидати пакунки.

— Марі, Марі, Марі! — Айя говорила так голосно, що я відставила телефон подалі від вуха.

— Привіт, сонце.

— Ми з Тео в Мюнхені! Уже їдемо до тебе, зустрічай!

— Ох, Айя, я зараз в Олімпії…

— З цілою купою пакунків? І без жодного уявлення, як дотягнути їх додому?

— Саме так. — розсміялась у трубку.

— За п’ятнадцять хвилин будемо!

У слухавці пролунали гудки, а я розсміялася. Айя не змінюється.