Глава 12

Пізно ввечері, відправивши Кріса додому, я довго крутила в ліжку і ніяк не могла заснути.

Мені руки чесались намалювати портрет Крістофера, от тільки...я не знаю звідки взялись ці дивні думки та мені здавалось, що варто мені намалювати його як станеться щось страшне і непоправне. Скоріш за все - це був просто страх, родом з минулого. Мовляв я ж намалювала портрет Андрія і ось що з цього вийшло, а тепер що, знову на ті ж граблі. Хотілось вірити, що це все лише мої дурні страхи, бо малювати таки прийдеться.

Ще кілька хвилин покрутившись у ліжку я голосно зітхнула і піднялась, щось підказувало, що спати мені цієї ночі не прийдеться.

Повільно підійшла до мольберта, на кілька хвилин просто завмерла, вглядаючись у біле полотно, закрила очі....Звичним рухом провела простим олівцем виводячи обриси портрету: квадратне мужнє підборіддя і витончені впадини скул, гострі, чіткі.... я любила проводити по них пальцями і жартувати, що от от поріжусь. А Кріс запевняв, що поцілує кожну ранку, кожен поріз.....

Тонка лінія губ, які я тисячу разів цілувала, які шепотіли мені ніжності і такі слова, від яких мої щоки палали, а в животі стискався клубок дикого збудження....

Прямий ніс з дещо широкими ніздрями, глибокопосаджені очі з опущеними кінчиками і довгі вії...Кріс міг нічого не говорити, його очі виражали найдрібніші думки голосніше слів. Я тонула у цих смарагдових озерах, забувала як дихати від захоплення.

Я знала кожну, навіть найдрібнішу рису обличчя Крістофера, я знала досконало його тіло: кожну родимку і шрам....як подорожній вивчає шлях, так я вивчала географію його тіла.

Речі, які ще недавно здавались мені надто інтимними, на грані з вульгарністю, зараз, з цим чоловіком, стали звичними.

Царапати нігтями спину і ягодиці, цілувати ключиці і міцну шию, пестити його, кохати його... З Крісом я відкривала такі свої сторони про які навіть не здогадувалась, зникав стид, сором'язливість. Залишались лише ми обоє...

Я кілька хвилин критично роздивлялась обриси портрету, потім розклала навколо себе фарби, вдихнула їх запах і наважилась зробити перший мазок....Забула про страх, поринувши у світ палітри і пензлика. Залишившись сам на сам з чоловіком, ім'я якого назавжди випалено у серці.

На полотні промальовувались риси Кріса, портрет оживав. наповнювався кольорами, а разом з ними і емоціями, життям.

Лукава посмішка, нахил голови, блиск в очах, які попри все ховають у собі щось таємне, можливо навіть темне.....маленька родимка, що знаходилась на правій щоці Кріса, така непримітна, але надто важлива, щоб про неї забути.

Я відчула як втома накриває з головою і безсило опустилась на підлогу - перемазана у фарбі, наче сама є картиною і з запахом розчинника на одязі і волосі... руки зводило від напруги, очі пекли....я підняла очі на картину і на губах з'явилась усмішка. Так, це мій Кріс, такий, яким я бачу його коли ми гуляємо по місту, їдемо у машині чи просто сидимо поруч у кафе...мій Кріс - ніжний, але сильний, добрий і строгий, дотепний але жорсткий...чоловік, для якого я готова відкритись.....

Залишилось зовсім мало і портрет буде закінчено....

Я потягнулась всім тілом, наспіх переодягнулась у сорочку і заснула, як тільки голова торкнулась подушки.

На ранок у мене була запланована зустріч з Ріхтером, яку я ледь не проспала. Якраз встигла переодягнутись з нічної сорочки і заварити каву, коли у двері подзвонили - чоловік стояв із пакунком з відомої пекарні. Я просто обожнювала їх випічку.

- Доброго ранку, Марі. Бачу ти далі забуваєш про сон.

Ріхтер прекрасно знав мої звички - я справді часто могла не спати кілька днів під час навчання, настільки захопившись роботою, що втрачала відчуття часу.

- Давно зі мною такого не було. - я відступила від дверей, пропускаючи друга в кімнату.

- Не покажеш старому учителю?

Я загадково посміхнулась.

Ріхтер стояв біля портрету кілька хвилин у повній тиші, здавалось він рентгеном просвічує полотно - кожен мазок, найменшу деталь, тінь,.. Мені стало страшно, а раптом він розкритикує мою роботу? Долоні спітніли і я знервовано почала кусати губу.

- Марі, досить панікувати.

- Я не панікую. - спробувала додати в голос твердості.

- Панікуєш. Ти коли на емоціях завжди починаєш покусувати губу і щоки.

Я лиш нерозбірливо щось промугикала.

- Давай пити каву.

І Ріхтер безпристрасно вийшов з кімнати у кухню, так, наче я не чекала на його думку, наче ми говорили про погоду.

Невже все так погано?!

У повній тиші я розставила на столі чашки та все необхідне, намагаючись заспокоїтись, Ріхтер пильно слідкував за кожним моїм рухом.

- Кава просто божественна. - чоловік акуратно відпив напій і задоволено усміхнувся. Я скрипнула зубами.

- Так, давай поговоримо про каву, про 1000 і 1 рецепт її приготування, ага. - я іронічно вигнула брову і всілась навпроти.

- Ти схожа на хом'яка коли злишся, знаєш це?