Глава 12

Якось пізно ввечері, відправивши Кріса додому, я ще довго крутилася в ліжку й ніяк не могла заснути.

Мені страшенно кортіло намалювати портрет Крістофера, от тільки… я й сама не знала, звідки взялися ці дивні думки, але здавалося, що варто мені це зробити — і станеться щось страшне й непоправне. Швидше за все, то був звичайний страх, родом із минулого.
Мовляв, я ж намалювала портрет Андрія — і ось чим це закінчилося. А тепер що? Знову наступати на ті самі граблі?

Ще кілька хвилин я безцільно крутилася в ліжку, а потім важко зітхнула й підвелася. Щось підказувало — цієї ночі сон до мене не прийде.

Я повільно підійшла до мольберта й на кілька хвилин завмерла, вдивляючись у чисте біле полотно. Закрила очі… І вже звичним рухом провела простим олівцем, виводячи перші обриси портрета.

Квадратне, мужнє підборіддя. Витончені западини скул — гострі, чіткі…
Я любила проводити по них пальцями й жартувати, що от-от поріжуся. А Кріс запевняв, що поцілує кожну ранку, кожен уявний поріз… Тонка лінія губ — губ, які я тисячу разів цілувала. Які шепотіли мені ніжності й слова, від яких у мене палали щоки, а в животі стискався клубок дикого, неконтрольованого збудження… Прямий ніс із трохи широкими ніздрями. Глибоко посаджені очі з ледь опущеними зовнішніми кутиками й довгі вії… Крісу не потрібно було нічого говорити — його очі виражали найменші думки гучніше за слова. Я тонула в цих смарагдових озерах, забувала, як дихати, від самого лише погляду.

Я знала кожну, навіть найдрібнішу рису його обличчя. Знала досконало його тіло — кожну родимку, кожен шрам… Як мандрівник вивчає шлях, так я вивчала географію його тіла — повільно, уважно, напам’ять. Речі, які ще зовсім недавно здавалися мені надто інтимними, майже вульгарними, тепер, із цим чоловіком, стали природними. Звичними. І правильними.

Царапати нігтями спину й ягодиці, цілувати ключиці та міцну шию, пестити його, кохати…
З Крісом я відкривала в собі такі сторони, про існування яких навіть не здогадувалася. Зникав сором, стиралася сором’язливість — залишалися лише ми обоє.

Я кілька хвилин критично розглядала обриси портрета, потім розклала навколо себе фарби, вдихнула їх густий, знайомий запах і нарешті наважилася зробити перший мазок.
Страх зник, розчинився, щойно я поринула у світ палітри й пензля, залишившись сам на сам із чоловіком, чиє ім’я назавжди випалене в моєму серці.

На полотні проступали риси Кріса — портрет оживав, наповнювався кольорами, а разом із ними й емоціями, диханням, життям.

Лукава посмішка. Ледь помітний нахил голови. Блиск в очах, які, попри все, приховували щось таємне — можливо, навіть темне…
Маленька родимка на правій щоці — непримітна для сторонніх, але надто важлива, щоб я могла її оминути.

Втома накрила раптово. Я безсило опустилася на підлогу — перемазана фарбами, ніби сама стала частиною картини. Одяг і волосся просочилися запахом розчинника, руки зводило від напруги, очі пекли.

Я підвела погляд на полотно — і на губах з’явилася усмішка. Так, це мій Кріс.
Такий, яким я бачу його, коли ми гуляємо містом, їдемо в машині чи просто мовчки сидимо поруч у кафе. Коли він робить щось звичне і буденне, а я зачаровуюсь ним і його енергетикою.

Залишилося зовсім трохи — і портрет буде завершено. Я потягнулася всім тілом, нашвидкуруч переодяглася в сорочку й заснула тієї ж миті, щойно голова торкнулася подушки.

На ранок у мене була запланована зустріч із Ріхтером, яку я ледь не проспала. Я щойно встигла переодягнутися й заварити каву на двох, коли у двері подзвонили. На порозі стояв чоловік із пакунком з відомої пекарні — тієї самої, випічку якої я просто обожнювала.

— Доброго ранку, Марі. Бачу, ти й далі забуваєш про сон.

Ріхтер прекрасно знав мої звички. Під час навчання я справді могла не спати по кілька днів поспіль, настільки захоплюючись роботою, що втрачала відчуття часу.

— Давно зі мною такого не було, — я відступила від дверей, пропускаючи його до кімнати.

— Не покажеш старому вчителю? — у його голосі звучала знайома усмішка.

Я лише загадково всміхнулася у відповідь.

Ріхтер стояв біля портрета кілька хвилин у повній тиші. Здавалося, він просвічує полотно рентгенівським поглядом — кожен мазок, найменшу деталь, кожну тінь… Мене охопив неспокій. А раптом він розкритикує роботу? Долоні спітніли, і я, не помічаючи цього, почала нервово покусувати губу.

— Марі, досить панікувати.

— Я не панікую, — я спробувала додати голосу твердості.

— Панікуєш. Коли ти на емоціях, завжди починаєш кусати губу й щоки.

Я лише нерозбірливо щось промугикала, не знаходячи слів.

— Давай пити каву, — спокійно сказав він.

І Ріхтер безпристрасно вийшов із кімнати на кухню — так, ніби я не чекала на його думку, ніби ми щойно говорили про погоду. Невже все настільки погано?

У повній тиші я розставляла на столі чашки й усе необхідне, намагаючись заспокоїтися. Ріхтер уважно стежив за кожним моїм рухом, і це лише посилювало напруження.

— Кава просто божественна, — він акуратно відпив напій і задоволено всміхнувся.

Я скрипнула зубами.

— Так, давай поговоримо про каву. Про тисячу й один рецепт її приготування. — іронічно вигнула брову й сіла навпроти.

— Ти схожа на хом’ячка, коли злишся. Знаєш це?

Я лише закотила очі. Мало хто знав, що під маскою строгого викладача ховається весела й добра людина… а ще — жахливо вередлива.

— Окей… — Ріхтер зробив паузу. — Якщо говорити про портрет.

Він кілька секунд мовчав, і я вже не витримувала.

— Знаєш, учень перевершив свого вчителя.

— Що?! — я завмерла. Це було зовсім неочікувано. Я чекала критики, зауважень, холодного аналізу — чого завгодно, але не цих слів. Чи може існувати вища похвала?

— Я знав із першого погляду на твої роботи, Мері, що ти талановита, — спокійно продовжив він. — Знаю, що був строгим. Інколи — надто. Але я хотів результату. І сьогодні я його бачу.
У твоїх картинах завжди було життя. Але ця… — він на мить замовк, — навіть незавершена, вона чудова.