Глава 10

Я мусила визнати, що сумую за Крісом. Я знала, що в нього лише чергове відрядження — нехай і далеко, що він скоро повернеться, але нічого не могла вдіяти зі своїми почуттями. Рука сама потягнулася до телефону й набрала давно вивчені напам’ять цифри. Короткі гудки — і голос хлопця:

— Привіт. Я зараз не зовсім можу говорити. Щось сталося?

— О… ні-ні, вибач, що заважаю.

— Мері, ти ніколи не заважаєш. Але я зараз на нараді, тому передзвоню ближче до вечора.

— Гарного дня.

— Цілую.

І знову гудки.

На нараді…
На обличчі сама по собі з’явилася усмішка. Зайнятий — а все одно підняв телефон. Усі присутні чули моє ім’я й його «цілую». От вам і холодна німецька ментальність. Від думок на серці стало тепло і млосно.

День тягнувся нестерпно довго. Я так часто поглядала на мобільний, що Елізабет зрештою не витримала:

— Якщо ти ще раз подивишся на телефон, він просто вибухне.

— Вибач, — присоромлено відвела погляд.

— Вибачаю, — жінка добродушно усміхнулася й відклала вбік каталог із картинами майбутньої виставки. — Знаєш, я рада за тебе. Ти закохалася, моя дівчинко.

— Ні, ні. Нічого такого, — зрадницький рум’янець виступив на щоках.

— Не обманюй себе. Ти вся світишся. А твої картини — поглянь, які мотиви й кольори. Це зовсім не та Марі, що приїхала чотири роки тому.

Я подивилася на мольберт, де стояла ще не закінчена картина: насичений зеленню ліс, яскраві дикі квіти між стовбурами дерев і промені сонця, що заплуталися у вітах.

— Та ну, це всього-на-всього картина.

— Це твій світ на мольберті, Марі. Зелень — нове життя, дикі квіти — ніжність і прагнення до чогось більшого, промені сонця — надія на щастя.

— Ох, ми так у школі вірші поетів розбирали. Так можна пояснити кожну дрібницю чимось неймовірним.

— Мері, дрібниць не існує. Усе на світі має своє значення, головне — його зрозуміти. Диявол у деталях. Я не буду ритися у твоєму серці, лише сподіваюся, що у вас усе буде добре. А тепер перестань крутити в руках телефон і давай продовжимо організацію виставки.

Я із запізненням усвідомила, що весь цей час справді перекидала телефон між пальцями.

— Невже все по мені отак одразу зрозуміло?

— Закоханих видають очі.

Бажання продовжувати розмову зникло. Я поринула у власні думки, паралельно відзначаючи помилки в каталозі. Невже я справді закохалася в Кріса?!

За ці кілька днів я знаходила тисячу способів відволіктися — у цьому в мене великий досвід. Але цього разу всі спроби закінчувалися провалом: мені справді не вистачало Кріса. Його присутності, голосу, обіймів. Байдужий телефон мовчав. Я знала, що Крістофер завалений роботою — він попереджав. Але все одно чекала на бодай найменшу звістку. Короткі розмови під вечір і кілька SMS — єдине, чим я жила.

Все ж я не витримала. Каялась, лаяла свою слабкість, але все одно замовила таксі до будинку Кріса. Мені потрібно було хоча б уявити, що він поруч. Квартира зустріла мене темнотою і тишею, я толком навіть не розглядала інтер’єр, одразу пішла у спальню. Моя поведінка була схожа на ломку у наркоманів і я запитувала себе – коли ж цей чоловік став такий необхідний для мене.

Велике ліжко з темно-синім покривалом стояло на невеликому підвищенні в центрі кімнати. Я гнала від себе думки про дівчат, які були тут до мене, і про тих, хто може бути після. Роздягнувшись до білизни, закуталась у ковдру й вдихнула запах подушки — порошок, Крісів гель для душу, тонкі нотки його парфумів.

На губах з’явилася усмішка — перша за ці дні. Я провалилася в сон.

Додому я так і не повернулася ні наступної ночі, ні після. Нахабно окупувала квартиру Кріса, навіть не сказавши йому про це. Зізнаватися було соромно й дивно. Та він дізнався сам: Кріс планував з дороги прийняти душ і одразу їхати до мене, не попереджаючи про годину прибуття потяга. Але в квартирі його чекав сюрприз.

Мені снилося, що він цілує мене ніжніше, ніж будь-коли. Його руки ковзали під тканиною нічної сорочки, і з моїх губ зірвався стогін. Я вигнулася, шепочучи його ім’я… І раптом зрозуміла — це не сон.

Я розплющила очі й зустрілася з поглядом знайомих зелених очей.

— Кріс… — на межі подиху.

— Привіт, — він усміхнувся й підставив щоку, як розбалуваний кіт. — Я радий, що ти скористалася моїм подарунком…

Сидячи кілька днів потому ввечері на кухні, я машинально гортала стрішку в соцмережі — і раптом натрапила на фотографію Кріса поруч зі мною, зроблену на виході з ресторану.

«Ім’я нового захоплення власника архітектурної групи “А-ТекІнк” Кріса Веллера досі залишається таємницею. Проте в компанії красивої панянки плейбой з’являвся вже кілька разів. То що це — чергове захоплення чи початок довготривалих стосунків — залишається лише гадати».

Я тричі перечитала перші рядки, перш ніж до мене дійшло головне. Не просто архітектор. Власник компанії. От брехло!

Навчена гірким досвідом стосунків із заможним чоловіком, я боялася знову наступити на ті самі граблі, мов вогню. Чому Крістофер не сказав, хто він насправді? Чому весь цей час удавав із себе “простого архітектора”? І чому я така наївна? Часті походи в дорогі ресторани, дивні натяки Елізабет… Усе ж було перед очима.

Невже Кріс просто грався? Чи, можливо, не довіряв? Емоції вирували, накочували хвилями, не даючи зібратися докупи. Рука тягнулася до телефону — набрати його номер і почути правду. Але я стрималася, емоції поганий порадник. Потрібно заспокоїтися. Видихнути. Невже я знову вляпалася?!

Кріс подзвонив сам, наче відчуваючи. Я кілька секунд дивилась на екран телефону, але таки прийняла дзвінок. Обіцяла говорити, навіть коли неприємно і страшно. Ніхто не казав, що у відносинах буде легко.

– Привіт, Ал пропонує ввечір сходити в боулінг, зібратись всім разом, ти як?