Глава 9

Звісно, цілий день ігнорування не міг минути безслідно. Мені було соромно за свою поведінку — Кріс не заслуговував на таке ставлення. Наступного ранку я написала йому повідомлення з вибаченнями і проханням зустрітися. Можна було вигадати пояснення, навіть щось правдоподібне, але це нічого б не змінило. Потрібно було говорити відверто.

Ми зустрілися після роботи у невеликому барі. Коли я увійшла, Кріс уже чекав за столиком. Я повільно підійшла до нього, відчуваючи, як ноги стають ватними, а серце гуркоче в грудях — здається, гучніше за музику. Він уважно дивився на мене, але не зробив жодної спроби обійняти чи торкнутися. Підвівся, допоміг сісти, підсунув стілець. Усе — мовчки.

— Привіт, — голос зірвався, вийшов тихим і хрипким. Я навіть не була впевнена, що він почув.

— Привіт, Мері.

Знову запанувала тиша. Я не могла підібрати правильні слова, а всі сценарії, прокручені в голові, раптом здавалися дурними. Що я скажу? Що мені страшно від швидкості наших стосунків і його наполегливості? Але ж ми тільки познайомилися, і ні кількість зустрічей, ні дзвінків не виглядали дивними. Сказати, що я закохуюся? Жах.

Кріс заговорив першим.

— Говори зі мною, будь ласка.

Я здивовано підвела на нього погляд.

— Для мене наші стосунки дуже важливі. Мабуть, я надто різко, з нахрапом увірвався у твоє життя. Можливо, варто було бути делікатнішим… але ти надто сильно мені подобаєшся.

— Кріс… — я закусила губу, відчуваючи, як у горлі стискається клубок.

— Ні, дозволь закінчити. Вчора твоє мовчання було… — він похитав головою і скривився. — Якщо ми продовжимо ці стосунки, а я щиро цього хочу, просто говори зі мною. Про все, що тебе турбує і лякає. Якщо наші стосунки…

— Важливі для мене, — перебила я, не даючи йому договорити. — Важливі. Саме тому й стало лячно. Мені соромно за вчорашній вчинок. Це було незріло. Але… я надто довго не… — я зробила паузу, намагаючись сформулювати думку. — У мене відчуття, ніби ми знайомі дуже давно. Наші розмови, поїздки… Раніше, у моїх попередніх стосунках, усе було значно поверхневішим.

Я на мить замовкла. Кріс не перебивав.

— Вибач, — тихо додала я. — Це дуже дурна і некомфортна ситуація.

— Ніщо з того, що тебе бентежить, не є дурним. Якщо мої вчинки будуть для тебе некомфортними або надто швидкими — скажи. Ми можемо сповільнитися.

Кріс стиснув мою долоню, піднісши до свого обличчя, поцілував пальці, і я відчула, як тремчу. Це був той чоловік, який руйнував мої стіни — десь тараном, без жалю. А тепер він зробив крок назад, даючи мені простір і дозволяючи вдихнути на повні груди.

— Дякую тобі. Дякую за можливість бути щирою, — я зніяковіло усміхнулася. — Давай спробуємо йти далі. Разом.

Я хотіла цих відносин, нехай не стрибаючи в них з головою, але й не відкидаючи того, хто раптом став близьким і потрібним...

Коли ми з Елізабет зустрілися наступного разу — вдали, що жодної розмови не було. Жінка зовсім не змінила свого ставлення, але час від часу кидала на мене задумливі погляди, а я не ризикувала порушувати такий крихкий мир між нами.

А тим часом Крістофер упевнено входив у моє життя: квіти, кіно, кафе й прості прогулянки. Навіть звичайний похід у музей з ним був прекрасним, чоловік знав багато цікавого і радо ділився знаннями. Після роботи він забирав мене на чергове побачення, а я з кожним днем усе більше прив’язувалася до нього. Страхи нікуди не зникли, але я успішно зарила їх у глибину свідомості — принаймні на певний час.

Я помічала, що змінююсь: частіше усміхаюсь, майже не буваю в поганому настрої й усе частіше вживаю ім’я «Кріс». Ми з Крісом сьогодні ходили на таке гарне кіно. Крістофер скинув мені таку цікаву книжку. А от Кріс каже, що…

Зрештою якось Тео, з яким ми часто спілкувались телефоном, не витримав:

— Я скоро почну до Айї звертатися по імені твого бойфренда.

Я відчула, як червонію.

— Вибач, Тео.

— Та дурниці. Я радий за тебе. Ми з Айєю давно казали, що тобі пора закохатись.

— Я не закохана! Нам просто комфортно разом.

— Комфортно — це нам з Айєю зараз на пляжі Мексики. А ти закохана.

Друзі справді вирішили після закінчення академії вирушити в подорож і за кілька місяців об’їхали ледь не пів світу.

— Ти, мабуть, зловживаєш текілою, — я звично фиркнула й закотила очі.

— Текілою зловживаю я, — Айя забрала в нього трубку. — А Тео, крім фрешів, нічого не п’є. Привіт, дорогенька. Не можу дочекатись моменту, коли познайомлюсь із твоїм архітектором.

— Він не мій!

— Так-так, звісно. То куди ви сьогодні йдете на побачення?

Я вкотре закотила очі й спробувала перевести розмову.

Елізабет теж недалеко втекла від цих двох баламутів. Вона з усмішкою проводжала мене з роботи, інколи дозволяючи піти раніше. Казала, що в мене з’явилась Муза — або, точніше, Муз, — і роботи стали ще красивішими. А значить, можна відпускати. Навіть треба. На побачення. Здається, вона зрозуміла, що та розмова таки мала на мене вплив, і була цим задоволена.

— Він би тебе на море звозив. Он яка бліда. На Адріатику, в Італію, наприклад. Я навіть готова дати ще одну відпустку.

Я здивовано подивилась на неї. Вона ж ніби непогано знає Кріса.

— Елізабет, у нас не настільки серйозні стосунки, щоб Крістофер мене кудись возив. Тим більше — в Італію. Та й це ж божевільні гроші. Чи звичайні архітектори тепер тисячі заробляють?

— Звичайний архітектор?.. Хмм… ну добре. До речі, он твій архітектор приїхав. Не змушуй його чекати.

Її реакція була дивною, але Кріс і справді вже чекав, тож я не стала на цьому зациклюватись.

До речі, друзі в нього були просто неймовірні. Ми вперше зустрілись в одному з нічних клубів міста, і компанія мені одразу сподобалась.

Два брати-близнюки — уже заочно знайомий мені Альберт, якого всі називали просто Ал — найближчий друг Крістофера, про якого він часто розповідав, і Адам. Відрізнити їх було майже неможливо. Дівчина Адама — Люсі, з подругою Фібі. Усі ровесники Кріса. Спочатку до мене приглядалися, але згодом ніби прийняли в компанію. І я цьому раділа — знала, що думка друзів для Крістофера важлива. Єдине, що напружувало, — Фібі.