Глава 8

Зранку я була сонна, голова боліла від поганого сну, і мене чекала ціла купа роботи. Нашвидкуруч приготувавши сніданок і остаточно прокинувшись завдяки двом порціям кофеїну, я поспішила в галерею й не вилазила звідти цілий день. Найкраще від зайвих думок допомагає робота.

Ліхтарі вже давно освітлювали вулицю, коли я, втомлена, сіла в таксі й нарешті глянула на телефон — п’ять пропущених від Діани. Ох… розмова буде цікава. Варто було мені про це подумати, як мобільний ожив дзвінком.

— Нарешті. Цілий день не могла додзвонитися. Ти поговорила з Андрієм? — Ді одразу перейшла до справи.

Я завмерла, він ж не міг їй розповісти?!

— А про що я мала з ним говорити, Діано? — обережно запитала.

— Він не приходив? Марійко, я така засмучена, що тебе не буде на весіллі. А Андрійко якраз летів у справах до Німеччини й пообіцяв поговорити з тобою, вмовити. Я дала йому твою адресу.

Я з полегшенням видихнула.

— Він приходив учора, Андрій уміє бути переконливим… — договорити я не встигла.

— Ура! Я так рада! Це дуже важливо для мене! Плаття дружки можна замовити у…

— Ні, ні, — перебила я. — Я не зможу. Діанко, вибач, але ж у дружки є обов’язки, а я приїду за день-два до весілля, не раніше. Давай ти довіриш цю роль комусь іншому, не хочу підвести тебе.

— Ох, головне, що ти таки приїдеш. Часу так мало залишилося… Я так хвилююся, що нічого не встигну.

— Я впевнена, твоє весілля буде найкращим. Діано, а можна я тебе дещо попрошу?

— Звісно. Усе, що забажаєш.

— Можна на мене замовити два місця?

— О-о-о… — Ді кілька секунд мовчала, переварюючи інформацію. — Машуню, невже в тебе нарешті з’явився хтось важливий? — по голосу було чутно, що вона усміхається.

— Важко сказати… хто зна, як усе складеться, — відповіла я, а про себе подумала: якщо не матиму з ким піти, попрошу когось зі знайомих. Але сама на весілля я не поїду. Нехай це буде хоча б ілюзія підтримки.

Ледве за кілька хвилин після розмови з Ді я поклала слухавку, як телефон знову задзвонив.

— Привіт, Марі, — знайомий голос на тому кінці змусив мене усміхнутися, було б обманом сказати, що я не чекала на цей дзвінок.

— Привіт, незнайомцю. Дякую за квіти — вони неймовірні.

— Шкода, що не зміг вручити їх особисто.

Я ледь стрималася, щоб не сказати, наскільки мені теж шкода, але вирішила перевести тему на його роботу. Надто вже лякала реакція мого дурного серця на один лише звук голосу Крістофера.

— Як пройшов день?

— Працюю, — печально зітхнув чоловік.

Це було так показово, що я лише похитала головою. Готова була побитися об заклад на свої пензлики: Кріс — ще той працелюб. І з тих, хто отримує від цього задоволення.

— Знаєш, дзвони палацу курфюрстів неймовірні, — продовжив він. — Але це єдине, що я встиг відвідати.

— Багато роботи?

— Швидше, вередливі клієнти. Моя команда вже третій раз переробляє проєкт і думаю, це не фінальний варіант.

— А що за замовлення, якщо це не таємниця?

— Відпочинковий центр «Urlaub Passage», це має бути особливе місце, але поки воно витягує всі нерви. Не будемо про це, а то, ти подумаєш, що я не менший зануда аніж Мюллер. Скажи, як ти, Мері?

— Насичений тиждень, але сподіваюсь на вихідні буде змога відпочити.

— Хотів би я бути частиною цього відпочинку.

— Я б теж цього хотіла, — не змогла стриматися.

Ми кілька хвилин мовчали, кожен думаючи про своє. А потім я попросила Кріса розповісти мені про Дрезден. Я знала, що в Галереї старих майстрів висить моя улюблена картина — «Сікстинська Мадонна». І в мене завжди була мрія побачити її на власні очі та все ніяк не було змоги відвідати.

Крістофер розповідав мені про Фрауенкірхе й набережну Ельби, якою можна помилуватися з тераси Брюля. Він говорив, а в моїй уяві виринали обриси цих місць. Я бачила, як гуляю вуличками старого Дрездена, і дивним чином усі ці образи були пов’язані з однією людиною — Крісом.

Ранок неділі зустрів мене незвично теплими променями сонця. Я пила каву на балконі, коли помітила, як на подвір’я дому заїжджає машина Крістофера. Хлопець не міг мене бачити — балкон був увитий плющем, листя якого надійно приховувало мене від сторонніх очей. А от я прекрасно бачила, як він вийшов з автівки з букетом білих троянд і впевнено попрямував до під’їзду. За хвилину задзвонив домофон.

— Добрий ранок, це кур’єр.

— З Дрездена?

— Впізнала, — у голосі прозвучало легке розчарування. — Я вирішив об’єднати наші вихідні.

Я відчинила двері — і зовсім скоро вже годувала Кріса сніданком. Було щось незвичне в його присутності на моїй кухні. Він дивовижно органічно в неї вписувався, ніби щодня починав тут свій ранок. А я зовсім не була проти готувати йому сирники з вишневим варенням. Ця думка змусила мене закам’яніти. Надто все швидко, я не встигала за швидкістю наших відносин, але й не хотіла, щоб щось змінилось. Наче сама прагнула більше його присутності і майбутнього? Я скривилася, незадоволена власними думками й емоціями. Мені подобалося моє «вільне» життя: нікому нічого не винна, жодних зайвих пояснень і прохань. Чоловіки з’являлися час від часу й так само легко зникали, не зачіпаючи моїх особистих меж. Усі — до цього моменту. Усі, окрім Крістофера.

Хлопець помітив зміну мого настрою й занепокоєно запитав:

— Мері, щось не так?

Я кілька хвилин мовчала. За цей час Кріс помітно напружився, не зводячи з мене уважного погляду.

— Я, мабуть, просто втомилася. Вибач. Напружений тиждень, — я вирішила перевести тему. — Ти завершив проєкт?

Крістофер стиснув губи, все ще пильно дивлячись на мене, наче шукав відповіді на якісь свої, лише йому відомі запитання. Зрештою він здався, зробив ковток кави й відповів:

— Думаю, команда впорається і без мене. Там не так уже й багато роботи залишилося.

Кріс прикрив рукою рот і позіхнув.