Глава 7

У четвер я змучена ледь дісталася додому. День видався пекельним — у галереї готували нову виставку, та ще й Діана просто виводила мене нескінченними дзвінками. Останні я вдало ігнорувала вже другий день, але розуміла: вічно так тривати не може. До того ж вона була для мене важливою, і я не хотіла втрачати подругу. От тільки говорити з нею зараз я не могла. Тим більше, коли всі розмови так чи інакше зводилися до одного — її весілля. На якому мені не місце!

Насправді ж мені хотілося простого: дістатися квартири, набрати повну ванну з піною і просто розслабитися з вином і цікавою книжкою. Та ванну довелося відкласти. На порозі дому мене чекав гість. Незваний й неочікуваний.

— Привіт, Марічко.

Я зупинилася, мов укопана, не в силі зробити бодай крок.

— Що ти тут робиш, Андрію? — холодно запитала я. — Здається, у тебе за кілька місяців весілля, і ти маєш бути поруч із нареченою.

Хлопець втомлено видихнув і похитав головою. Я намагалася не дивитися на нього і, зібравшись із силами, таки піднялася на ґанок, зупинившись навпроти.

— Давай просто поговоримо, — у голосі прозвучала гіркота.

— Про що? — різко кинула я. — Здається, я сказала тобі все, коли ми прощалися.

— Вислухай мене. Це важливо.

Я похитала головою. Ну що він може сказати нового? І навіщо знову ворушити те болото минулого?

— Єдине, що зараз важливо, — це твоє весілля з Діаною.

— Тоді чому ти не залишилася проконтролювати, чи гідний я твоєї подруги? — уїдливо спитав він. — Чому так малодушно втекла?

— Бо вона кохає тебе. І я сподіваюся, що ти хоча б трохи змінився, Андрію. Що подорослішав. 

— Маш, нам справді потрібно поговорити. Я спеціально подолав стільки кілометрів, щоб зустрітися з тобою.

У його голосі з’явилися прохальні нотки, і я відчула, як починаю поступатися і це розізлило.

— Де ти був раніше, Андрію?! — слова зірвалися мимоволі, і я запізно пошкодувала.

— Я винен перед тобою. Мені шкода!

Я стільки гидкого хотіла йому сказати. Куди він може засунути своє «шкода». Як боляче він мене зрадив. Як сильно я його кохала — а він просто потоптався на моїх почуттях.

Але… це вже історія.

Я стиснула губи й відчинила двері. Ще раз подивилася на людину, яка колись дарувала мені відчуття всепоглинаючого, наївного щастя. Яка так жорстоко погралася з дурненькою закоханою дівчинкою. Та якщо вже минуле так безцеремонно увірвалося в мої двері — час розставити всі крапки над «і».

— Проходь. У тебе п’ятнадцять хвилин.

У п’ятнадцять хвилин він не вклався, розмова затягнулась на кілька годин — Андрію справді було що сказати.

— Вибач мене, Маш.

Ми сиділи у вітальні: я — в м’якому кріслі, а хлопець розмістився на дивані. Він зчепив руки в замок і підпирав ними підборіддя, уважно дивлячись на мене.

— Ти приїхав заради вибачень? — спокійно запитала я. — Що ж, ти їх отримав. Я тебе вибачила. Давно.

— Але забути не змогла, — це було не питання.

— Цього вимагати від мене ти не можеш.

— Я взагалі не маю права щось від тебе вимагати. Лише дозволь мені все розповісти.

Я мовчки, майже поблажливо махнула рукою, хоча й була певна, що його історія нічого не змінить.

АНДРІЙ

От вона сидить навпроти, зібрана, холодна і незворушна. Він намагається піймати хоча б натяк, що це його Марія, та, яку так палко кохав, як можна кохати лише вперше. Намагався знайти... що? Залишки почуттів? Андрій сам не знав. Ні що шукає, ні що буде робити, якщо знайде оте відлуння кохання... Але він точно був впевнений, що Маша має знати правду. Хоча б для того, щоб вигнати з її погляду оцей холод і злість. Чомусь це видавалось найважливішим ще з першої зустрічі в аеропорті.

— Ти, мабуть, пам’ятаєш, перед тим як усе так закрутилося, я їздив в Одесу у справах. Мені подзвонила мама і буквально вимагала, щоб я приїхав. Сказала, що це стосується моєї… нареченої.

Марія скривилася й закотила очі.

— Не кривися, кажу ж — усе було не зовсім так. Я нічого тобі не сказав, бо це була… не та тема. Одним словом. Я дуже шкодую, що тоді не був з тобою чесним. Це багато чого могло б змінити. Але ця чесність мала свою ціну, Маш.

Він на мить замовк, зібравшись із думками.

— Батьки справді знайшли для мене наречену. Точніше — вигідну для себе. Єва довго жила у Штатах, і ми не бачилися багато років. До одного моменту. Наші батьки вирішили відкрити спільну справу. В обох були вільні гроші, які треба було пустити в обіг. Ідея, на їхню думку, була геніальною. От тільки потрібні були гарантії, що ніхто нікого не кине. І цими гарантіями мали стати я і Єва.

Він криво всміхнувся.

— Стара схема, як світ. Наші діти — майбутні співвласники бізнесу, а нам — забезпечене життя, але була одна проблема.

— Я, — спокійно сказала Марія.

Вона дивилася на нього байдуже, ніби ця розмова її зовсім не зачіпала.

Андрій уважно вдивлявся в обличчя Маші і ловив себе на думці, що не впізнає її. Коли вони розставалися, вона була щирою, наївною дівчиною, яка панічно боялася грому, але обожнювала запах дощу. Могла сидіти до ранку за мольбертом, і він завжди дивувався, звідки в її голові беруться такі сюжети і як їй вдається так реалістично переносити їх на полотно.

А тепер… Тепер перед ним сиділа холодна байдужа жінка і причиною цих змін був він.

— Так. Проблемою була ти. Точніше — наші стосунки, які розвивалися занадто швидко. Батьки дізналися про нас. Про тебе зокрема. І… бізнес є бізнес. — чоловік зробив ковток води і відвернув погляд. — В Одесі ми врешті зустрілись з Євою, досить швидко знайшли спільну мову...

Марія лише багатозначно хмикнула. Він зробив вигляд, що не помітив цього, і продовжив:

— Вона знала всю ситуацію і була зовсім не проти такого «породичання». Те, що в мене є дівчина, її мало хвилювало. Як і моїх батьків. В останній вечір мама виклала мені всю задумку, розповідаючи, як ми добре поладнали і на скільки Єва ідеально мені підходить... Я, звісно, відмовився від цього фарсу і, грюкнувши дверима, пішов.