Глава 6

І ось я знову повертаюсь — заплутана й розгублена —  в обійми Мюнхена. Наче дивна традиція.
А він зустрічає мене сонцем і лопотінням голубиних крил.

Першою до мене в гості прийшла Елізабет. За ці роки вона стала для мене не лише наставницею, а й подругою. Вона і Ріхтер були тими людьми, які завжди підтримували мене, штовхали вперед, коли я зупинялась, і критикували — коли це було потрібно для зростання. Я без вагань могла назвати їх друзями — на рівні з Тео й Аєю, попри різницю у віці.

— Ти не виглядаєш щасливою після поїздки додому, — Елізабет сперлася на стіл і уважно подивилась на мене.

— Просто втомилась.

— Мері, за ці роки я навчилась розбирати твої емоції на молекули. Не хочеш говорити — так і скажи.

— До речі, — наче між іншим сказала вона, — маю для тебе запрошення на вечірку до одного мого клієнта. Він придбав кілька твоїх останніх робіт і дуже хоче познайомитись. Герр Мюллер — чоловік специфічний, але загалом милий.

— Я не впевнена, що взагалі хочу виходити з квартири.

— О, перестань. Тобі терміново потрібно відволіктися й розвіятись. Відмови не приймаються. До того ж я вже знаю, що ти одягнеш, — Елізабет зникла в коридорі й повернулась із великим пакетом із написом Armani.

— Що це? — я зазирнула всередину.

— Наче ти не бачиш. Шикарне плаття від мого улюбленого модного дому. І якщо ти його не одягнеш — це буде злочин проти всієї індустрії моди.

Плаття й справді було неймовірним: золотисте, з тонким розписом на грудях і мереживом по ліфу та плечах. Шифонова спідниця спадала від талії пишними хвилями, переливаючись золотим візерунком. Я навіть не хотіла думати, скільки воно коштує. Елізабет усе одно не взяла б грошей. Ми проходили це вже десятки разів: вона витягувала мене у світ, вдягала в сукні, які я не могла собі дозволити, а на всі мої спроби віддячити лише жартувала й суворо хитала головою.

— Воно чудове, — я провела рукою по мереживу, зачаровано спостерігаючи, як тканина виблискує сонячними зайчиками.

— Воно шикарне, люба. І вже заради такого плаття варто піти навіть на цю богом забуту вечірку.

І я пішла. Пів вечора я нудилася розмовами з господарем дому, які зрідка розбавлялися рідкісними жартами й ще рідкіснішими знайомими. Пан Мюллер був не «специфічним» — він був світового рівня занудою. Бізнесмен до кінчиків пальців, він умів говорити лише про роботу й цифри. Про цифри й роботу. І так по колу.

Єдиною приємною несподіванкою стала його донька. Вона щиро захоплювалась мистецтвом, хоч батько вважав це примхою, а навчалася вона, звісно ж, на факультеті бізнесу. Ми мило поспілкувалися, я прийняла кілька компліментів і, помітивши час, втекла на балкон, прихопивши бокал вина. Вересневі ночі вже не зігрівали, тож я зіщулилась від прохолоди, але повертатися до будинку не поспішала. Перший ковток вина остаточно підтвердив: господар на ньому зекономив. Я була такою втомленою й злою, що, майже не замислюючись, просто вилила вино з балкону в сад.

— Помиї, — ззаду пролунало тактове покашлювання, більше схоже на смішок.

— Цілком з вами згоден, — я різко обернулась і миттєво почервоніла.

На балконі стояв чоловік під тридцять. Коротко підстрижене русяве волосся було акуратно зачесане, хоча кілька прядок усе ж спадали на лоба. Колір очей у напівтемряві я не розгледіла, але чомусь здалося, що вони зелені — принаймні саме такий образ одразу підсунула уява. Чіткі скули й квадратне підборіддя підкреслювали тонкі губи. Хтось назвав би їх різкими, я б сказала що вони виглядають сексуально, від цієї думки я фиркнула. Ото знайшла момент.

— Перепрошую. Мабуть, винна моя втома.

— Хм… скоріше те, що на вині зекономили. Я — Крістофер, можна просто Кріс.

— Мері.

— Приємно познайомитися, — чоловік галантно поцілував мою руку. — Тут досить прохолодно.

— Я вийшла освіжитися, у будинку дуже душно.

— Не можу не погодитись — мій новий знайомий лукаво посміхнувся, явно маючи на увазі не температуру — І все ж не можу допустити, щоб ви простудилися. — він зняв піджак і накинув на мої плечі. Від тканини приємно пахнуло одекалоном і я не стрималась, непомітно вдихнула запах глибше.

— Дякую.

— Ви явно не з «вищого світу» міста. То що ви тут робите, Мері?

— Спочатку зробили комплімент, а тепер хочете образити? — це що, я фліртую?!

— Це скоріше ще один комплімент. Ви геть на схожі на місцеву публіку.

— Звідки така впевненість?

— Каюсь, цілий вечір спостерігав за вами. — ага, каяття аж перло з Кріса — Можемо на ти? — дочекавшись мого кивка, чоловік продовжив — То чому ти тут?

— Неллі сподобалися мої картини, тож мене запросили. — розвела руками і піджак ледь не злеів з плечей, Кріс швидко підхопив його і обережно поправив.

— Ох, наслуханий, Неллі наполегливо мені рекомендувала прикупити кілька твоїх картин.

— Щось мені підказує, що ти цього не зробив. — я криво усміхнулась

— Думаю, все попереду. — прозвучало так серйозно, що я на хвильку засумнівалась, що він жартує.

Я зацікавлено розглядала нового знайомого, помічаючи найдрібніші деталі — мімічні зморшки від сміху біля очей, опущені кутики губ, невеликий шрам на скроні праворуч. Було відчуття, що Кріс може «прочитати» найпотаємніше, влізти під шкіру. І це налякало. Не треба мені зараз ніякої близькості! Страх був такий глибокий, що я видала не задумуючись, тільки щоб відштовхнути:

— А давай парі? Якщо я зараз дам тобі правильну характеристику, з тебе бокал смачного вина, а якщо помилюсь — подарую свою картину.

— Не рівноцінно. — Кріс похитав головою, задумливо потираючи підборіддя — Готовий розповісти всі таємниці, в обмін на вечерю в Августінері.

— Ммм, думаю, я впораюсь без підказок. То що, по руках?

— Це надто інтригуюче, щоб я відмовився, але все ж запрошення актуальне. — я кивнула, будучи впевнена, що він передумає.