Глава 4

З вікна літака земля ледь-ледь виднілася, зате простір неба вражав до глибини душі. Я нервово терла долоні, намагаючись втамувати тремтіння. 

Мої картини вигравали конкурс за конкурсом, їх брали на виставки, купували дизайнери... Я встигла зробити собі ім’я, відоме у вузьких мистецьких колах: у такому відомому закладі, з таким наставником, вибору немає. Мої роботи обговорювали, критикували, і водночас ними захоплювалися. А я йшла повз усе це і просто робила те, що любила найбільше.

Я летіла до Мюнхена всього на кілька тижнів — переляканою дівчиною, що ледве знала мову і лише складала докупи шматки розбитого серця. А залишилася на три роки, щоб виліпити з себе когось іншого, ким би я ніколи не стала залишся вдома. Але додому хотілось шалено, і нехай батьки прилітали в гості, нехай сучасні технології дозволяли бути на звʼязку, це не відміняло відчуття чужини. Я не була чужою, але й своєю в іншій країні не стала. І ось нарешті я на пів дорозі додому.

Мені хотілось опинитись у батьківському будинку, вдихнути свіжість Карпат, але найкращі рейси були лише в столицю. Зрештую, я вирішила, що це чудова змога зустрітись з Діаною — наше спілкування нікуди не зникло, скоріш навпаки — стало в рази міцнішим, впевнено іменуючись дружбою. Ми кілька разів зустрічались у Європі, раз навіть встигли сходити у Доломіти — Ді ніколи не ходила в гори з рюкзаками, то ж я привчала її до трохи іншого виду відпочинку.

Подруга мала зустріти мене з літака, але робота внесла свої корективи. Вже два роки вона працювала в фірмі батька, а днями повинні були підписати надзвичайно важливий контракт, тож накладка була очікувана. Зате мене повинен був забрати її хлопець. Це була дуже таємнича історія, Діанка лише загадково посміхалася в камеру і говорила, що він незвичайний:

— Ді, я рада за тебе. Але мені так цікаво почути подробиці! — я зручно влаштувалася на дивані й з нетерпінням чекала розповіді. Зображення Діани на екрані ноутбука було дещо розмите, але ми не говорили толком останні кілька днів через мою сесію, тож я була рада й такому спілкуванню.

— Ми познайомилися кілька днів тому на вечірці. Андрій — син батькового давнього знайомого…

Діана весело розповідала щось про знайомство, а я, як заїжджена платівка, зациклилася на імені. Орлов досі був моїм скелетом у шафі, моєю примарою, що била кайданами в темній порожнечі і нагадувала про себе. Він давно повинен бути одруженим і бавити дітей. А Поліна, напевно, радіє невісткою і балує онуків… Хоча такі, як Поліна Олександрівна, не перетворюються на люблячих бабусь у фартуху з випічкою.

— Маш, ти слухаєш? — Ді стурбовано дивилася на мене через камеру.

— Так. Ім’я гарне.

— І він хороший, такий високий, чорнявий, а очі… такі, що я тону, — голос подруги став геть замріяний, здавалося, вона перенеслася у свій світ. — Але ми тільки познайомилися, хто знає, як далі буде.

А потім цей флірт переріс у стосунки. Ді інколи дзвонила і розповідала про свого нового хлопця. Але я жодного разу так і не побачила таємничу любов подруги — в соціальних мережах мене не було. Та й спочатку я не надала захопленню Діанки великого значення: дівчина доволі часто міняла кавалерів і рідко заводила серйозні стосунки. Той момент, коли її захоплення переросло у щось більше, я пропустила. І ось тепер ми повинні познайомитися. 

Спочатку мені здалося, що це лише гра моєї уяви — у залі очікування стояв Андрій. Моє серце здригнулося, а дихання перехопило, це ж не може бути реальністю?! Але саме нею це і було.

— Привіт... — ми стояли одне навпроти одного: розгублена я і чужий, незнайомий чоловік, який колись був наріжним каменем. Я вдивлялась у знайомі риси і розуміла, як сильно він змінився, став старшим, у волоссі виблискували тонкі нитки срібла, плечі, здавалось, стали ще ширшими...

Наколо аеропорт жив своїм життям: пасажири з сумками крокували повз нас, час від часу штовхаючи і бурмочучи щось на кшталт «стали посеред залу». Байдуже. Ми зустрілися, і я робила вигляд, що мені все одно, але серце шалено калатало, не вірило, що моя примара з минулого і хлопець подруги — це один і той же чоловік. 

— І що ми будемо робити? — запитав, останнє рішення за мною. 

— З чим? — мій голос не підвів, нехай серце збивалось з ритму, але я тримала емоції під контролем. Це просто неприємна несподіванка, яка нічого не змінить.

Андрій уважно глянув мені в вічі і розчаровано підтис губи. Не знаю, що він очікував побачити, але точно залишився незадоволеним. Мовчки підхопив мою валізу і попрямував до виходу.

У машині деякий час панувала тиша.

— Як ти всі ці роки?

Хотілось зіронізувати у відповідь, але я лиш стримано усміхнулась: 

— Відверто, я маю тобі подякувати. — на здивований погляд потисла плечима — Якби тоді все склалось по-іншому, я б дуже багато втратила. Наші...м..м.. наше розставання подарувало мені нові можливості.

— Я радий... 

Кілька хвилин ми їхали мовчки, я вдавала, що зацікавлена видом з вікна, Андрій міцно стискав кермо, зосередившись на дорозі

— Ти не запитаєш

— Що? — не дала закінчити речення — Як у тебе справи? Як ти жив всі ці роки? Де твоя дружина? — я стисла губи, роблячи вдих і похитала головою — Яке це має значення?

— Діана...

— Діана не має нічого знати про наші недовідносини, от і все. Три роки достатній час, щоб затерти все начисто.

— І ти отак просто віддасиш мені свою подругу? Знаючи, який я мудак?

— Ну приємно чути, що ти даєш реальну оцінку собі. Я не хочу влізати у ваші відносини, не маю на це права. Можливо за три роки ти змінився, можливо це просто вигідні відносини, думаю твоя мама вищить від щастя — гроші люблять гроші.