Глава 4

З вікна літака земля ледь-ледь виднілася, зате простір неба просто вражав до глибини душі. А пухнасті хмари, ще з дитинства нагадували мені цукрову вату- на погляд такі ж м'які і повітряні. Скільки у мене картин цих хмар. Останні півроку в академії, Ріхтер навантажував мене роботою. І я малювала, малювала.

Наставник був вимогливий і критичний, але під його егідою я розвивалася. Мої картини вигравали конкурс за конкурсом, їх брали на виставки і купували колекціонери. Я встигла зробити собі ім'я відоме у вузьких колах, коли ти вчишся в такому відомому закладі і коли твій наставник такий відомий вибору нема. Мої картини обговорювали, критикували і одночасно ними захоплювалися. А я йшла повз це і просто робила те, що любила найбільше.

Я летіла до Мюнхена всього на два тижні переляканою дівчиною, що толком не знала мови і ледь змогла скласти шматки розбитого серця. А затрималася на 3 роки, щоб стати жінкою, яка знає чого хоче. Проте найбільше, весь цей час, я просто хотіла додому. Батьки прилітали до мене в гості, Діана тримала зв'язок через Skype, а нові знайомі і друзі не давали нудьгувати. Але в ті моменти, коли я залишалась на одинці з собою, відчувала на скільки я самотня у цьому місті. Навіть короткочасні романи не врятували від самотності. Я так і не ризикнула пустити в своє серце когось. Кожного разу всі стосунки закінчувались однаково- звинуваченням у тому що в мене не серце, а кусок льоду. Зрештою, може це не так далеко від істини. Важко довіритись після того, як тебе одного разу зрадили.

І ось я лечу додому. З дипломом в сумці і горою подарунків. Як мене зустріне Київ?

Столиця привітала мене проливним дощем, а я ж вірю в знаки.

Діана пообіцяла, що зустріне мене, але в останній момент прислала SMS - вона повинна затриматися на роботі. Уже два роки вона працювала в фірмі батька, який вводив її в курс справ і готував як свого намісника. Днями повинні підписати супер важливий контракт і я все розуміла. Зате мене повинен був забрати її хлопець. Це дуже таємнича історія. Діанка тільки загадково посміхалася в камеру «Skype» і говорила, що він незвичайний:

- Ді, я рада за тебе. Але мені так цікаво почути подробиці! - я зручно влаштувалася на дивані і з нетерпінням чекала розповідь. Зображення Діани на екрані ноутбука було дещо розмито, але ми не говорили толком останні кілька днів, через мою сесію, тож я була рада і такому спілкуванні.

- Ми познайомилися кілька днів тому на вечірці. Андрій син батькового давнього знайомого ...

Діана весело розповідала щось про знайомство, а я як заїжджена платівка зациклилася на імені. Минуло майже три роки, як я розлучилася з Андрієм і стільки води витекло, я стала зовсім іншою. Мені двадцять три, я стільки досягла: у мене диплом престижного вузу, злагоджене життя, та й чоловіків не бракувало у ці роки. Я не тішила себе ілюзіями і точно не збиралася все життя бути однією. Жінці потрібно, щоб поруч був чоловік, хтось, хто б захоплювався тобою, з ким можна провести приємно час…. Андрій - це минуле, а моє життя тривало, ось тільки час від часу я згадувала його.

Він був моїм скелетом у шафі, моєю примарою, що била кайданами в темній порожнечі і нагадував про себе. Він, як ехо у порожній залі – віддає відлунням деякий час. Головне, дочекатись коли все стихне. Він давно повинен бути одруженим і забавляти дітей. А його мама напевно радіє невісткою і бавить онуків ... Хоча, такі як Поліна Олександрівна не перетворюються на люблячих бабусь у фартуху і з випічкою. Є люди, яким таке не притаманне, від слова «зовсім».

- Маш, ти слухаєш? - Ді стурбовано дивилася на мене через камеру

- Так. Ім'я гарне.

- І він хороший, такий високий чорнявий, а очі ... такі, що я тону. – голос подруги став геть замріяний, здавалось вона перенеслась у свій світ.

- Але ми тільки познайомилися, хто - зна як далі буде.

А потім цей флірт переріс у відносини. Ді інколи дзвонила і розповідала про свого нового хлопця. Але я так жодного разу і не побачила таємничу любові подруги. У соціальних мережах мене не було. Більшість часу я проводила за навчанням, бо вимоги академії були нереальні. Та й спочатку я не надала захопленню Діанки значення, дівчина часто міняла кавалерів і рідко заводила серйозні стосунки. Той момент, коли з захоплення ці відносини переросли в щось більше, я пропустила.

І ось тепер ми повинні познайомитися. Я повернулася в Україну на кілька тижнів поки в мене відпустка, а відчуття таке наче я не 3 роки в Німеччині була, в всі десять. У мене було все розпланована: чотири дні в Києві на зустріч з Діаною і її хлопцем, а також з сім’єю Карпенків, а потім в гори на днів десять, додому. Щоб надихатись рідним повітрям, нарешті спокійно відпочити і зупинити шалений біг.

Табличку зі своїм ім'ям я побачила здалеку, а коли підійшла, сумка впала з моїх ослаблих рук. Це був Андрій ... мій Андрій!

- Марійка? - хлопець виглядав здивованим і шокованим. Йому не вдавалося взяти себе в руки, на відміну від мене.

- Ну привіт, Андрій. Сто років не бачилися! - я підняла свою сумку і підійшла до хлопця.

- Так ти і є та таємнича подруга Діани. - я тільки фиркнула і спробувала пройти повз, та Андрій перегородив дорогу.

- А ти і є таємничий хлопець моєї подруги - ми стояли один проти одного, дивлячись в очі і кожен шукав щось знайоме. Кругом жив своїм життям аеропорт, пасажири з сумками йшли повз нас, час від часу, штовхаючи і бурмочучи, що, мовляв, стали посеред залу. А нам було все одно. Ось і зустрілися, я робила вигляд що для мені байдуже, а серце шалено калатало в грудях і не могло повірити, що моя примара з минулого і хлопець подруги - це один і той же чоловік. Ну і почуття гумору в долі!