Глава 3

Мюнхен вразив мене своєю величчю і красою. Це місто неможливо було не полюбити. Я прилетіла ввечері в аеропорт Франца-Йозефа Штрауса: переліт виснажив, але бажання пройтися містом виявилося сильнішим за втому. Поселившись у Hotel Heigl, на світанку я вирушила на прогулянку, прагнучи відчути ритм цього міста, його запахи й звуки, ранкову свіжість і останню тишу нового дня. Я крокувала вузькими вуличками, милувалася вітринами й старовинними дверима, торкалася фасадів будинків, ніби перевіряла — це справді реальність. Добравшись до Карлсплац, зайшла у церкву святого Михайла. Сиділа на довгій лаві, задирала голову і розглядала розписану стелю, що потопала в золоті й тіні. Серце билося неспішно, думки розсипалися, залишивши тільки відчуття моменту, легке й водночас незвично глибоке.

Блукала Старим містом, звертала на випадкові вулички, виходила на набережну Ізару. Вода темною стрічкою повільно мчала до Дунаю, а старовинні будинки, порослі плющем і приховані у затінку дерев, ніби шепотіли власні історії. Я глибоко вдихала повітря, запамʼятовуючи кожну мить і проживаючи її.

Лише за сніданком у невеликому кафе до мене остаточно дійшло: я в Німеччині. Країні, яку завжди поважала за традиції й культуру, за легенди і старовинні замки, за красу гір, за порядок і педантичність... 

Дивно, як вимушена втеча перетворилася на новий виток. Як нові знайомства принесли в моє життя не лише дружбу — міцну, я вірила, навіть попри відстань. Вони принесли значно більше: тихе, але впевнене розуміння, що не варто закриватися, не варто дозволяти серцю зачерствіти, навіть тоді, коли світ у певний момент здається ворожим.
Світ не буває поганим сам по собі. Ми самі вирішуємо, яким його бачити — як приймати його удари, як дивитися на людей поруч, кого впускати ближче, а кого відпускати. Ми — дзеркало.

Батьки мене підтримали. Тим паче, що перешкод більше не було: Орест повернувся додому і, можна сказати, став на ноги; Остап Вікторович без зайвих розмов погодив відпустку; Діанка взяла на себе всі документи і навіть порекомендувала репетитора з німецької — за чотири роки без практики мої знання добряче припали пилом.
І ось тепер я тут — у столиці Баварії, а попереду знайомство із засновницею галереї та погодження деталей виставки.

Чотириповерхова будівля Galerie Leu з овальними вікнами й вишуканою старовинною ліпниною одразу приковувала погляд. Галерея займала перший поверх, і хоча вивіска була скромною, пройти повз було неможливо: у вітринах висіли роботи невідомого мені художника — настільки насичені кольором, що вони буквально витягували з потоку вулиці.

На вході мене зустріла дівчина-адміністратор — тиха, уважна, з легкою професійною усмішкою. Вона провела мене вглиб приміщення, кивнула підбадьорливо і зникла у вузькому коридорі. Я постукала. Дочекалася дозволу. І, зібравши всю впевненість, що в мені була, зайшла.

Кабінет виявився залитим світлом. Блакитно-біла гама робила простір майже невагомим — наче повітря тут було чистішим, ніж зовні. Меблів мінімум: невеликий білий стіл, м’яка софа ліворуч, чайний столик і темно-синій палас з чітким геометричним малюнком, який тримав кімнату в реальності.

На софі сиділа Елізабет Орста. І вона була зовсім не такою, якою я її уявляла. Вся комунікація велась з менеджерами галереї, тож лише тепер я мала змогу познайомитись з жінкою, яка подарувала мені квиток у майбутнє.

Карі, майже чорні очі, Елізабет дивилися уважно й відкрито, без поспіху — так дивляться люди, які звикли бачити більше, ніж їм показують. Вона відкинула з чола пасмо темного, майже чорного волосся і ледь усміхнулася кутиками тонких губ. Бордова сукня підкреслювала красиву фігуру, але не втрачаючи доречності і елегантності. Нитка перлів на шиї, золотий годинник на зап’ясті — нічого зайвого, жодного жесту для показу. Її постава, рухи, пауза між поглядом і словом говорили про одне: ця жінка знає собі ціну. Але найбільше вражали очі. Попри вік, у них горів той самий вогонь, що зазвичай притаманний молодим — ризику й авантюр. Вогонь, який не дозволяє жити «обережно».

Жінка піднялась і простягнула руку:

- ЕлізабеТ, рада з вами познайомитися, — сказала вона, чітко поставивши наголос на останній слад.

Усмішка на губах не врятувала інтонацію: голос прозвучав стримано, трохи сухо. Я на мить завмерла, ніби вдарившись об холодну поверхню. Занадто різкий контраст із тією жінкою, яку я щойно собі намалювала в голові. Але вже за секунду Елізабет похитала темною копицею волосся, і комір сукні ледь зсунувся вбік. На шиї з’явилося татуювання — прудка ящірка, що починалася десь біля вуха, закручувалася хвостом і зникала біля ключиці, що ж, здається, моє перше враження не було оманливим. Я мимоволі видихнула.

Елізабет була людиною мистецтва — не з тих, що просто говорять про нього, а з тих, які в ньому живуть, творять самі і навколо себе. Вона чітко знала ціну часу й роботи, легко вирішувала організаційні питання — навіть найскладніші — і вміла ставити на місце найбільш самовпевнених. Іноді для цього їй вистачало одного погляду. Але водночас її харизма ніби розчиняла гострі кути. Вона заповнювала простір теплом і дивним спокоєм. Варто жінці було зайти у кімнату і всі погляди були прикуті саме до неї, а розмови стихали, у потребі слухати саме її слова й думки.

Звісно, я відчула це не одразу.

Спершу вона познайомила мене з ключовою командою, провела галереєю, показала простір — без поспіху, але впевнено, ніби кожен крок тут був давно продуманий. Потім заговорила про мої роботи — не поблажливо, а уважно, точно, влучаючи у саму суть, яку я прагнула передати.

У цей час у галереї тривала виставка сучасного мистецтва відомого німецького художника Едгарда Тімлерра. Саме його картини висіли у вітринах — ті самі, що зачепили мене ще з вулиці своєю різкістю, яскравістю, майже агресивними лініями. Та виставка добігала кінця й зовсім скоро цей простір мав заговорити моїм голосом.