Глава 3

Мюнхен вразив мене своєю величчю і красою. Це місто надихало, в нього неможливо було не закохатися. Я прилетіла в аеропорт імені Франца-Йозефа Штрауса під вечір і хоча переліт втомив, я не могла не прогулятися по місту. Поселившись в Hotel Heigl, номер в якому був заброньований ще три тижні тому, я відразу побігла гуляти містом. Хотілось відкрити його сторони, пізнати кожну вуличку, відчути, як і місто відкриває для мене свої обійми. І хоча до центру потрібно добиратися кілометрів 7-8 - це мене аж ніяк не зупинило.

Добравшись на громадському транспорті до Карлсплац я почала свою екскурсію з церкви святого Михайла і Церкви Христа, просто сідала на довгі лави, задирала голову вгору і сиділа розглядаючи розписану стелю. Не думаючи, забувши про страхи та переживання, просто насолоджуючись. Через кілька годин, коли сонце вже майже сіло, петляючи по вулички Старого міста я добралася до воріт, названих від імені річки - Ізартор, а потім по вулиці Цвейнбрюкенштрассе через міст Людвіга вийшла на набережну Ізар. Старовинні будинки потопали в зелені дерев, повітря було наповнений такою дивовижною свіжістю, зовсім не звичною для міста. Темні води річки повільно омивали береги і мчали до Дунаю. Я вдихнула повітря на повні груди і голосно розсміялась - тільки зараз до мене нарешті дійшло, що я в Німеччині - в країні, яка завжди мені подобалася традиціями і менталітетом, легендами і старовинними містичними замками, а ще цікавою мовою. Німці захоплювали мене умінням пристосовуватися, педантичністю. Мене вражало їх вміння відділяти ділові відносини і дружні – якщо вам здається, що це суворий і дуже консервативний народ на роботі, то ви будете здивовані наскільки це щирі і відкриті люди поза її стінами.

Я тихо прогулювалася, милувалася природою, собором Святого Луки, час від часу прислухалася до розмов, намагаючись заспокоїти себе, що мову я не забула і в достатній мірі повторила. Взагалі ця поїздка стала для мене шоком, вона застала мене зненацька. Я і мріяти не сміла про таку можливість, але розуміла - відмовити було б дурістю.

Дивно як вимушена втеча перетворилась на новий виток, а нові знайомства принесли у моє життя не лише дружбу, яка, я вірила, буде міцною, попри відстань. Ні, нові знайомства принесли розуміння, що не варто закриватись, що не варто дозволяти серцю ставати черствим, навіть, якщо світ навколо у певний період, видається ворожим. Ні, світ не буває поганим, ми самі обираємо яким йому бути, обираємо, як ставитись до його ударів, як сприймати людей поруч.

Батьки мене підтримали, тим більше, що перешкод не було - Орест повернувся додому і, можна сказати, встав на ноги, на роботі Остап Вікторович погодився на відпустку, а Діанка допомогла з усіма документами і репетитором німецької, все ж за 4 роки, що я її не вчила в університеті я багато забула. І ось тепер я в столиці Баварії. Завтра з самого ранку мене чекають в галереї, тому я вирішила повернутися в готель і відпочити. Сили мені ще знадобляться.

Ранок зустрів сонячними зайчиками на ліжку і музикою з телефону, вимкнувши будильник я кілька хвилин поніжитися в ліжку і почала збиратися. Мені хотілося справити хороше враження на пані Елізабет. Зупинивши свій вибір на білій сукні в темно сині квіти французької довжини, яке виглядала досить скромно, але елегантно і білих босоніжках я попрямувала в "Galerie Leu".

Чотириповерхова будівля з овальними великими вікнами і цікавою старовинною ліпниною захоплювала. Галерея розміщувалась на першому поверсі, незважаючи на непримітну вивіску її неможливо було пропустити - на її вікнах висіли дві роботи невідомого мені художника, в таких насичених тонах, що пройти повз було нереально. На вході мене зустріла мила дівчина-адміністратор і провела в кабінет в глибині приміщення. Підбадьорливо мені посміхнулася і зникла в невеликому коридорі, а я постукала в двері і якомога впевненіше зайшла всередину, після дозволу це зробити.

Кімната була залита світлом, в блакитних і білих тонах вона здавалася невагомою. Меблів було мало: невеликий білий стіл, зліва від дверей м'яка софа і чайний столик, на підлозі лежав шикарний темно синій палас з геометричним малюнком. На канапі сиділа жінка років 40-45 і вона реально дивувала. Елізабет виглядала... ну не так як я її уявляла . Її карі, майже чорні, очі дивилися з цікавістю, вона звичним рухом відкинула з лоба пасмо темного, як вороняче крило волосся, і злегка привітно усміхнулася. Здавалося вона оцінювала мене. Її фігура ідеально виділялася в бордовому платті. Не знаю досягнення це спорту або хірургів, але тіло було підтягнуте. Всі аксесуари були ідеально підібрані: нитка перлів навколо шиї і золотий годинник. Нічого зайвого. Її постава, жести, все кричало про те, що ця жінка знає собі ціну, вона просто вражала своєю харизмою, навіть не почавши розмову. А очі, не дивлячись на вік, до сих пір світилися тим вогнем, що буває в молодому віці. Вогнем, що тягне на божевільні вчинки і авантюри. Мімічні зморшки в куточках очей видавали в ній людину життєрадісну, що часто посміхається, тонкі губи зовсім не псували її, а скоріше надавали обличчю нотку строгості. Здавалось, будь вона прозора - можна було б побачити ватру, що горить в ній.

Жінка піднялась і простягнула руку:

- ЕлізабеТ, рада з вами познайомитися - не дивлячись на усмішку прозвучало дуже стримано і сухо. Я на мить завмерла від такої прохолоди. А потім фрау Елізабет похитала чорної копицею волосся, комір відійшов убік і на її шиї відкрилося тату - юрка ящірка, що починалася десь біля вуха, закручуючись навколо нього хвостом і закінчувалася біля ключиці ... здається ця жінка не така сувора, як мені здалося.

І я мала рацію, Елізабет виявилася справді людиною мистецтва... Так, вона знала ціну часу і роботи, з легкістю вирішувала всі робочі моменти, навіть доволі складні і ставила на місце навіть найбільших нахаб, часто одним поглдядом. Але, її харизма, поглинала все навкруги, створюючи якийсь ореол тепла. Звісно, ці деталі я зрозуміла не одразу.