Глава 2

Моє нове життя почалося з Південного вокзалу столиці. Київ зустрів мене сонцем і хотілося вірити, що це хороший знак. Липневе проміння з самого ранку починало нагрівати асфальт, столичні фонтани весело переговорювались плескотом води, а туристи з цікавістю фотографували архітектуру старого міста. За спиною залишились диплом бакалавра і прощання з групою. Я намагалась впевнено дивитися вперед, або хоча б переконати себе що роблю це.

Інколи, залишаючись наодинці, я розуміла, що втекла, що кардинально змінила місто, націлившись на столицю, щоб загубитись у його ритмі та натовпі. Так, малодушно, але не хотілось грати в героя, пересилювати себе, залишаючись там, де кожна клята вулиця, кафе нагадували про Андрія я наше нездійсненне "завтра". Навіщо знущатись з себе? А по факту, куди б ти не поїхав - себе ти ж берез із собою. З усіма думками, болями та сумнівами.

Залишивши речі у родичів я підмінила батька в лікарні. Тато вечірнім поїздом мав їхати додому, а я мала шукати роботу і дбати про брата. Нагальною стояла проблема житла. Нависати над тіткою Ірою не хотілося, як і заважати її особистому життю. Але коли я зайшла в палату до брата всі проблеми стали мізерними.

-Марійко! – тато міцно мене обійняв і поцілував у чоло, а я намагалась не розплакатися. Орест виглядав пригніченим, блідий, з синцями під очима. Я поцілувала брата і сіла на край ліжка.

- Як ви тут?

- Ну, лікарі дають обнадійливі прогнози. Потрібна ще одна операція, а далі на реабілітацію. Я впевнений, що на твоєму весіллі Орест буде першим танцюристом!

Я здригнулась, але промовчала. Звичайно, це був лише жарт і про весілля жодної мови не йшло, а тепер і поготів. Відігнавши погані думки я лише видавила усмішку і стала слухати тата, що розповідав про настанови лікарів. Орест більше мовчав.

- Тату, ти напевно змучений і ще нічого не їв. Я посиджу з Орестом. А ти поїдь до тітки і відпочинь. Тобі ще сумку збирати. – батько кивнув і попрощавшись вийшов з палати. Кілька хвилин панувала тиша.

- Маш, а як же твоя робота, вступ у магістратуру? Як всі плани? – голос брата звучав втомлено.

- Зараз ти в моїх планах на першому місці. А все інше почекає.

- Мені ваші жертви не потрібні! – викрикнув Орест і відвернувся від мене.

- А ну не підвищуй голос! Ніхто не робить ніяких жертв! В цьому і є суть сім’ї, щоб допомагати і підтримувати одне одного.

- А Андрій? Як він віднесеться до того, що ти тепер у Києві і хто-зна на скільки?

Я стисла губи і похитала головою. Попри все таки було боляче і образливо. Орест нічого толком не знав про мій розрив, я не хотіла грузити його такими дрібницями. Та й якось не до того було, щоб розказувати про невдалі стосунки.

- Тепер це його не стосується.

- Ви що посварилися? Але чому, Марійко?

-Орест сталося те, що було передбачуваним - ми з Андрієм не пара і давай закриємо цю тему! Ти краще скажи, може тобі щось потрібно?

Ми довго говорили. Я пообіцяла завтра принести свій планшет і кілька спортивних журналів. При згадці про спорт очі у брата просто загорілися, але так само швидко і погаснули. Мені хотілося якось його підтримати хоча я і розуміла - у нього зараз такий стан, що жодні слова і втішання просто не доходять до нього. Брат більше трьох місяців не був дома, операція, реабілітація, а потім він знову необережно впав і все з початку. І хотілося б накричати за необачність, поганити, але йому самому від цієї ситуації було не легше. Ми всі надіялись, що нова операція поставить його на ноги і проблем не буде.

-Знаєш, у мене була одна пристрасть – футбол. А тепер у мене її відібрали. Про спорт можна забути.

-Орест у світі стільки можливостей. Ти одужаєш і відкриєш для себе ще море захоплень.

Брат лише фиркнув і відвернувся, я стисла його руку і намагалась підібрати хоч якісь обнадійливі слова. От тільки що я могла сказати? Такою безпорадною я ще ніколи себе не відчувала. Це так жахливо, коли ти бачиш, що дорогій тобі людині погано, але нічим не можеш їй допомогти.

Оресту потрібно було відпочивати, про що нам нагадала медсестра, тож я почала збиратися на квартиру. Поки їхала у метро я раптом зрозуміла, що тепер вчинок Андрія віддавав лиш осадом. Було прикро, що він так поступив. Але ж зачекайте, у мене є дві руки і дві ноги. Я бачу і чую. У мене надзвичайні батьки і в мене є мета у житті - стати відомим художником, розвиватись, організувати власну виставку, навчитись чогось нового. Отримати роботу мрії...тож…моє життя продовжується. І я зроблю все можливе, щоб стати щасливою. Зрештою щастя - це не подарунок неба, а результат нашої праці!

Моє життя зробило крутий фінт - ще вчора я їхала у поїзді і здавалося, що навколо все руйнується. Навіть такий любий і милий для моїх вух стук коліс не заспокоював, а скоріше більше нагадував якусь печальну мелодію. А сьогодні я зовсім по-іншому подивилась на все. У мене є я. Якщо я зараз впаду у депресію хіба від цього комусь стане краще? Життя то продовжується. Якщо зараз я впала вниз, то за наступним поворотом неодмінно буде підйом. А може це й не падіння, можливо це просто довга сходинка на шляху до чогось більшого?

Поступово, крок за кроком і столиця прийняла мене. Я випадково познайомилась з милою бабусею допомагаючи їй нести важку сумку. Ми розговорилися і я стала квартиранткою у шикарному домі, нехай і не новому, але майже в центрі міста і за смішні гроші. А потім, після довгих пошуків і цілого ряду співбесід, знайшла роботу у рекламному агенстві, де був потрібен дизайнер. І це була реально "моя" робота. Орест помалу проходив реабілітацію після операції і справи налагоджувалися.