Глава 2

Моє нове життя почалося з Південного вокзалу столиці. Київ зустрів мене сонцем і хотілося вірити, що це хороший знак. Я закрила сторінку життя під назваю «Андрій Орлов», здала квартиру, перевелась на індивідуальний графік і забила свій розпорядок так, щоб думати про наші стосунки не було часу.

Інколи, залишаючись наодинці, я розуміла, що банально втекла. Що кардинально змінила життя, націлившись на столицю, щоб загубитися в її ритмі та натовпі. Так, малодушно. Але не хотілося грати в героя, пересилювати себе, залишаючись там, де кожна клята вулиця, кожне кафе нагадували про Андрія і наше нездійсненне «завтра».

Залишивши речі у родичів, я підмінила батька в лікарні, всі ці місяці я час від часу приїжджала до брата, щоб тато мав змогу бувати вдома і працювати. Цього разу я приїхала без зворотнього квитка, далі мене чекав пошук роботи і постійного житла — нависати над тіткою Ірою не хотілося, як і втручатися в її особисте життя. Та щойно я зайшла до палати Ореста, всі ці думки втратили значення.

— Марійко! — батько звично обійняв мене та пропустив до брата. Орест виглядав втомленим, але я знала, що найгірше залишилось позаду. Брат успішно проходив реабілітацію і зовсім скоро мав забути про лікарів.

— Як ви тут?

— Останні МРТ мають чудові результати, на твоєму весіллі Орест буде першим танцюристом! - батько весело розсміявся, похлопуючи брата по плечу.

Я здригнулася, але промовчала. Звісно, це був жарт. Про весілля не йшлося й раніше, а тепер — тим паче, от тільки батько досі не знав нічого, ми з мамою дуже успішно замовчували невеликий нюанс мого особистого життя. Відігнавши нав’язливі думки, я лише видавила усмішку й стала слухати тата, який говорив про рекомендації лікарів. Нарешті батько попрощався та поспішив на потяг, а ми залишились наодинці. 

— Маш… може ти вже скажеш правду? — від братового уважного погляду стало не по собі. Орест надто добре мене знав і завжди дуже добре вгадував мої почуття. Хоча між нами було кілька років різниці, інколи мені здавалось, що ми близьнюки, здається тільки у них є таке тонке відчуття одне одного, десь на підшкірному рівні.

— Не розумію про що ти. — відчувала спиною незадоволення брата, але вперто вдавала, що за вікном палати відбувається щось мега важливе і цікаве, що привернуло всю мою увагу.

— За ці місяці ти жодного разу не сказала за Андрія, навіть дуже вдало переводила тему, як тільки його імʼя звучало. А тепер переїзд у столицю? Серйозно, Маш? Наче ти б залишила його.

— Я — ні, а от Андрій — цілком спокійно залишив. — я різно обернулась до брата і подивилась просто в очі. — Ти ж вже і сам зрозумів, що ми більше не разом, що ти хочеш почути, Орест?

Мабуть потрібно було якост мʼякше говорити, спокійніше, але емоції взяли верх і я не стрималась. Знову розповідати всю цю історію і повертатись у минуле я не хотіла. Не готова!

— Орест, сталося те, що було передбачуваним і очевидним для всіх — ми з Андрієм не пара і давай закриємо цю тему! Я більше ніколи не хочу чути його імʼя.

Брат лиш кивнув, приймаючи мою позицію і одразу перевів тему на свої найближчі плани, а я відчула прилив вдячності за те, що не ліз у душу.

Столиця поступово приймала мене: спочатку підкинувши невелику, але затишну квартиру на Подолі, яку я кинулась обживати з таким ентузіазмом, наче це було життєво необхідно. Але так і було, я хотіла повернути відчуття дому і спокою у своє життя. Хотіла повертатись у своє гніздо і знову набираись сил для нових кроків і нових розділів.

Навіть нова робота знайшлась відносно швидко, хоча десь я готувала себе до безкінченного потоку співбесід. Доволі відома рекламна агенція шукала дизайнерів і мій попередній досвід дуже знадобився, а можливо їм спобобалось натхнення з яким я взялась до проєктів у тестовий період. Як би там не було я впевнено облаштовувалась у Києві, все рідше згадуючи про невдале перше кохання.

Того дня офіс буквально кипів від роботи: замовлень звалилося стільки, що катастрофічно бракувало вільних рук. Я сподівалася хоча б на хвилинку вирватися на обідню перерву — випити кави й щось перехопити, але в дверях мене перехопив наш директор.

Остап Вікторович був надзвичайно строгим керівником, але справедливим. Він завжди носив костюми з тонкими чорними краватками та запонками — здавалося, будь-якої миті готовий вирушити на прийом хоч до самої королеви. Його волосся було посріблене сивиною, але завжди бездоганно зачесане, а карі очі видавали доброзичливу лукавість — ніби в них постійно стрибали бісенята.

— Машуня, у мене до тебе спецзамовлення, — він по-батьківськи обійняв мене за плечі й повів у бік кабінету. — Якщо зможеш втілити побажання цієї клієнтки — з мене шикарний обід в «Avalon».

Я аж рот роззявила від несподіванки. «Avalon» — один із найрозкішніших і, відповідно, найдорожчих ресторанів столиці. Не те, щоб в мене була ідея фікс туди потрапити, скоріше ця умова була інтригою, змушуючи задумуватись що ж це за проєкт, що бонусом йде така босова щедрість.

— Це важливий для мене проєкт. Діана Герц — донька відомого бізнесмена і мого хорошого друга. Вона давно і активно займається благодійністю і їй потрібна реклама, яка б привернула увагу до проблем сирітства в нашій країні й умов дитячих будинків.

— Остапе Вікторовичу, я зовсім недавно у вас працюю… — обережно почала я.

— Марія, відверто, я впевнений, що ти зможеш справитись з цим проєктом. Питання не в твоєму досвіді, але у погляді. Столиця поки не вдерлась у твою голову, ти бачиш світ трохи з іншої бульбашки, саме це потрібно Герц. Повір, зробити гучну рекламу може буть-хто з моїх працівників, але зробити її такою, щоб зечепила ці зачерствілі серця — під силу не всім. Зустрінся з Діаною, вона має прийти за годинку до нас, якщо я помилився — віддаш проєкт Аллі. — шеф хитро глянув на мене, наче знаючи, що після такого спічу нікому я цей проєкт не віддам, тим більше колезі, яка зовсім нещодавно доволі гостро висловлювалась про чужих дітей.