Глава 1

Здається, час завмер: знову балкон, цигарки й шумне місто. Яка це цигарка за сьогодні? П’ята? А ще навіть не обід. Я криво усміхаюся — здається, я знову нищу себе. Впевнено. Гонорово. Майже красиво.

Крізь прочинені балконні двері тягне запахом олійних фарб і розчинника. Він завжди мене заспокоював — як щось стабільне, як річ, у якій я була впевнена, якір. Те, що своєю присутністю в житті додавало опори. От лише сьогодні цей аромат більше схожий на насмішку: втікаючи від себе, оббігла земну кулю, щоб знову опинитись там, звідки починала.

Телефон оживає знайомою мелодією, і мені по-дитячому хочеться затулити вуха долонями й сховатися під ковдру. Може, в мене сьогодні таке хобі — колекціонувати пропущені дзвінки? Але ж дорослі дівчатка так не роблять. Дорослі дівчатка сильні. Навіть коли всередині все трощиться, мов картковий будиночок.

— Алло, — втомлено кажу, підпалюючи нову цигарку, не зважаючи на гіркоту.

— Привіт, Машунь, куди ти пропала? — у голосі подруги звучать нотки щирого хвилювання.

От якби Ді була останнім стервом — мені було б у сто разів простіше. А так… залишається тільки впиватися власною огидою до себе.

— Подзвонила Елізабет, сама знаєш, у мене не нормований графік. — ненавиджу обман! Особливо коли він стосується близьких. Перед очима одразу постало обличчя Еліз з піджатими тонкими губами й осудом — точно не оцінила б мій стан зараз.

— ...вимориш себе! — ловлю останні слова, бо добру половину фрази просто пропустила.

— Ді, ну це ж моя робота… — і я б з радістю зараз повернулася до галереї, до картин, клієнтів і вічного поспіху, — додала подумки.

— Ох, тебе не переконаєш… — подруга хотіла щось додати, але раптом у трубці почувся ще один голос. Цього разу чоловічий. Слова розібрати було важко, але Діана кокетливо розсміялася й прошепотіла, що скоро прийде. Я здригнулася. Відчуття було, наче на мене вилили відро холодної води.

— Машунь, ти слухаєш?? Ауу!

— Так, я тут… — прокашлялася у відповідь.

— Я мушу йти, Андрійко кличе. Ми їдемо в гості до його батьків. — я закрила очі, намагаючись приборкати емоції, поки Діана продовжувала: — Але завтра нам неодмінно треба зустрітися. Я стільки тобі маю розповісти. І про весілля варто поговорити — сподіваюся, ти допоможеш мені з приготуваннями! Марійко, я покладаюся на твоє чуття і смак. — хочеться розсміятись, але стримуюсь, прокусуючи губу до крові. О так, я — чудова помічниця в організації їх весілля. Думаю мати Андрія буде на сьомому небі від захвату.

— Ді, я не впевнена, що… — але подруга мене не слухала.

— Марія Олегівна, відмови я не приймаю! Ти не можеш сказати «ні» найщасливішій нареченій у світі! Давай завтра на обіді все обговоримо. Цілую.

Я втомлено відкинулася на спинку крісла. Ось і поговорили. Найщасливіша у світі наречена! Сюр, наче сюжет дешевої мелодрами.

Я намагалася переконати себе, що все нормально, що в цій божевільній ситуації немає нічого страшного. Але кажуть, найбільші страхи мають звичку втілюватися в життя…

Колись, у забутті, я боялась, що я випадково зустріну Андрія в парку, у компанії милої блондинки та світловолосого веселого малюка на руках. Неможливо, адже між нами понад тисячу кілометрів. І все ж кілька місяців це було моїм найстрашнішим нічним кошмаром. Потім час зробив свою роботу, і доволі добросовісно: рани затягнулися, мене закрутило у вирі навчання, роботи, нових знайомств і подорожей. Образ невдалого кохання пересунувся десь у темні куточки пам’яті. Та й чи багато людей можуть похвалитися щасливими першими почуттями?

А тепер минуле топчеться по моєму впорядкованому, пропланованому життю брудними черевиками.

Яка здавалось би дурниця — зустріти перше кохання. Але коли той, хто колись був центром твого світу, тримає за руку твою найкращу подругу по дорозі до вівтаря… Я боялась зустріти його з дружиною? Дурня, для мене заброньовано місце у першому ряді на їх весіллі.

Виявляється, Земля кругла. А хтось на небі… має паршиве почуття гумору.

Минуле

Трохи більше трьох років тому я була найщасливішою дівчиною на світі.
Навчання на останньому курсі Інституту мистецтв приносило задоволення, друзі поділяли моє захоплення горами і скаледромом і завжди були за активний відпочинок, а робота в маленькій маркетинговій компанії непогано закривала фінансові питання.

Але найголовніше — у мене був Він. Мені завжди здавалося, що такі хлопці обирають дівчат «з вищої ліги» — довгоногих красунь у звабливих коротких сукнях, відвертих і обов’язково з бадьорою соцмережевою кар’єрою. 

Андрій був головним гостем на вечірках і мрією багатьох дівчат. Високий, ставний, із відмінним почуттям гумору та синіми пронизливими очима. Він професійно займався плаванням, вважався найкращим студентом юридичного факультету, і його майбутнє виглядало так ясно, ніби було виписане на чистому аркуші — місце в прокуратурі, кар’єра, успіх…

І, незважаючи на різницю між нашими світами, він обрав мене. 

Ми часто перетиналися: кілька пар у корпусі, кілька спільних друзів.
Звісно, я чула про нього — і плітки, і останні новини про його досягнення. Фото час від часу з’являлися на сайті та в соцмережах універу: перемога у змаганнях з плавання, перше місце на олімпіаді, благодійний вечір, організований найкращим головою Сенату… Та ніколи я не дивилася в його бік. Розуміла: ми як різні планети, орбіти яких ніколи не пересікаються у часі та просторі.
Ми віталися один з одним і бігли по своїх справах, аж до того вечора, коли наші орбіти таки зустрілися… 

Похід на вечірку я банально програла у спорі з другом. Вітя — гуморист, стендапер і місцева зірка — був невгамовним і в своїх креативних ідеях, і в дивному, але впертому братському ставлені. Молодшої сестри він ніколи не мав, але чомусь впевнено призначив мене на цю роль.