Пролог

Запах грози лоскоче ніздрі, і я вдихаю його на повні груди разом із черговою затяжкою. Десь унизу автомобілі з швидкістю пролітають дорогою навпроти дому — місто, здається, й не думає засинати. Воно тоне в дощових краплях, час від часу спалахуючи блискавицями. Дощові краплі, гнані вітром, проникають на балкон, змушуючи шкіру покриватись сиротами. Але я вже давно не звертаю уваги на холод, повністю поринувши у думки.

Я любила свій затишний балкон, з видом на далекі гори у сонячні дні, любила ось так сидіти вечорами і спостерігати за перехожими та автомобілями. Вигадувати історії про незнайомців. Куди вони поспішають? Хто чекає їх удома — і чи чекає взагалі? Я складала чуже життя до дивних дрібниць, ніби це був спосіб сховатися від власного.

Фантазії завжди рятували у складні дні. Вони відволікали від моїх проблем, від болю… Колись я прочитала фразу: поки людина відчуває біль — вона жива. О, зараз я була живішою за всіх живих. У грудях дико нило, нестерпно, так, що хотілося нігтями роздерти грудну клітку і викинути це дурне серце геть — нехай більше не заважає дихати. Скільки можна повертатися в минуле? Я думала, воно назавжди залишилось у цій квартирі, під шаром пилу і нових фарб. Виявилось, воно тінню завжди слідувало за мною, щоб у час слабкості накрити з головою.

Роблю ще одну затяжку, відчуваючи, як цигарка починає пекти подушечки пальців, а горло першить від надлишку нікотину. Три роки без цигарок — і ось, будь ласка, коло замикається. Я викидаю недопалок і повертаюся в квартиру, навіть не думаючи зачиняти двері. Тиша сьогодні надто гучна, а гроза — моя єдина гостя.

У голові — кадри, як діафільми: старі, затерті, але все ще в силі викликати гіркоту. На повторі прокручую нашу останню зустріч, памʼять підводить, час стер деталі, але не гостроту почуттів. Його слова, наче закарбовані на граніті і я — розтоптана й зайва на пару зі своєю щирістю й любов’ю.

1840 днів — і ось ми знову навпроти.
Мені здавалося, що я поховала всі почуття. Забула його голос, звички, жести. Думала, що успішно збудувала нове життя і нову себе… щоб він увірвався і знову перевернув усе догори дриґом. Спробуй тепер розберися в цьому хаосі думок і відчуттів.

Скільки разів я уявляла нашу зустріч: себе, щасливу і успішну (ну хіба не банальність розбитого серця) і його — нещасного і в каятті. В якісь моменти думала, що пробачу, інколи - що гордо пройду повз. Тепер, коли зʼявилась змога подивитись в очі, єдине, що я відчула — розгубленість і страх.

Викидаю недопалок у попільничку і тремтячими руками беру телефон. Довго вдивляюся у фото. Хлопець на старому портреті й той, кого я зустріла кілька годин тому в аеропорті, — це одна й та сама людина? Я клену себе, що так і не викинула ту картину. Банально не змогла знищити те, у що вклала любов.

Яскраві блакитні очі з хитринкою, невеликий шрам над губою, ямочка на підборідді й легка усмішка — загадкова, але тепла. Я бачила його таким! Але чи він таким був?

Який ти справжній, Андрій Орлов?