Глава 3 – Тріщина світу

Розділ 1 – Тиша

Олена прокинулась від того, що навколо було занадто тихо.
Не звична сільська тиша, де у віддаленні чути собаку чи крик півня, а інша - глуха, в’язка, така, в якій звук не народжується взагалі.

Вона лежала на ліжку, дивлячись у стелю. Тріщини на ній стали глибшими, мовби хтось вирізав їх ножем.
Повітря було холодним і нерухомим.
Свічка, яку вона залишила на ніч, догоріла до половини й застигла - вогник замер у повітрі, не ворушився.

- Господи... - прошепотіла вона, але навіть її голос не мав відлуння.
Слова ніби розсипались у повітрі, не торкнувшись нічого.

Вона встала.
Стара дошка під ногами не рипнула.
На столі лежав телефон.
Олена взяла його, натиснула кнопку - екран спалахнув білим світлом і одразу згас.
Вона спробувала ще раз, потім тричі поспіль, але нічого.
Жодного звуку, навіть натяку на життя всередині.

Вона відклала телефон і підійшла до дзеркала біля стіни.
Те саме старе дзеркало з тріщиною по центру, що відбивало її обличчя щодня.
Тепер - нічого.
Порожня поверхня, сірий блиск, у якому не було її.
Лише кімната - без неї.

- Ні... - прошепотіла вона.
Провела пальцем по склу.
Холодне, але не слизьке - наче шкіра.
І там, під поверхнею, щось рухнуло.
Наче інше обличчя, невидиме, дихало з того боку.

Вона відсахнулась і побігла до вікна.
Село стояло тихе.
Але тихе - не те слово.
Дерева не ворушились.
Дим з коминів застиг у повітрі, закручений спіраллю.
Кілька людей стояли на дорозі - нерухомі, з опущеними руками, як манекени.
Вона знала їх: Марфа, її чоловік, хлопчина з кузні.
Але тепер вони були... не тут.

Вона вибігла надвір.
Холод миттєво обпалив шкіру.
Вона підійшла до Марфи, торкнулась її плеча.
Тепла - жодного. Але й холоду - теж.
Наче тіло не мало температури.
Очі Марфи були відкриті, блискучі, проте за ними не було руху.
Зіниці не реагували, рот трохи прочинений, як у ляльки.

- Ви чуєте мене?.. - прошепотіла Олена.
Жінка не моргнула.
Але щось у повітрі змінилося - ледь відчутний звук, подібний до потріскування.

Олена обернулася.
На даху сусідньої хати щось стояло.
Темне, довге, зігнуте, воно спостерігало за нею.
Коли вона глянула прямо, силует ніби розтанув, але залишив за собою відблиск - тінь, що повільно сповзала зі стіни, ніби чорна рідина.

Вона кинулась у хату, схопила ліхтарик, але той не світив.
Потім увімкнула радіо - тиша.
Тільки слабке шипіння, в якому щось проривалось:
...чуєш...чуєш...чуєш...

Вона вимкнула його.
Руки тряслись, а в голові наростав гул.

- Це сон, це сон... - повторювала вона. - Треба просто прокинутись.

Вона сіла на підлогу й заплющила очі.
Серце билося надто голосно.
Коли вона відкрила очі знову - дзеркало, яке стояло біля дверей, уже не було порожнім.
У ньому відбивалася вона - але не зовсім.
Обличчя в дзеркалі посміхалося, хоч її губи залишались нерухомими.

Розділ 2 – Дорога в нікуди

Олена вирішила, що мусить піти.
Просто піти з цього місця, знайти дорогу до траси, до людей, до будь-чого, що дихає.
Вона взяла рюкзак, пальто, перевірила - вода є, хліб є, сірники.
І вийшла з хати.

Сонце стояло над дахами, але світло його було дивне.
Колір неба змінився - тепер воно не синє, а тьмяно-зелене, мов покрите пліснявою.
Тіні від дерев падали у протилежний бік, ніж мали б.
Вона йшла дорогою й відчувала, як усе навколо дихає - земля, паркани, навіть каміння під ногами.

Коли вона дійшла до старого знака при виїзді з села, побачила, що літери на ньому потекли, як фарба під дощем.
Замість назв залишився лише брудний силует.
Попереду тягнулася дорога - сіра, порожня, тиха.
І вона рушила вперед.

Йшла довго.
Кожен крок лунав занадто гучно, як у порожньому коридорі.
Навколо - поле, однакове до безмежності.
Трава була біла, не зелена, і шелестіла, коли вона торкалася її подолом.
Повітря ставало густішим, і час від часу чути було слабке потріскування - як коли в старому телевізорі зникає сигнал.

Через годину вона побачила старий камінь біля дороги - з мохом і подряпаними літерами.
Вона впізнала його.
Він стояв біля входу в село.

- Ні... - прошепотіла Олена.

Вона розвернулася й пішла в інший бік.
Йшла швидше, потім бігла.
Дихання виривалось крижаними клубами, хоча повітря було тепле.
Дорога звужувалась, але все одно вела тільки вперед.

І знову - камінь.
Та сама тріщина, та сама пляма моху.

Вона впала навколішки.
Земля під нею м’яко здригнулася, наче хтось дихав під поверхнею.
Десь далеко, за полем, пролунав звук - не людський і не звірячий.
Наче зламана труба видихнула.

Вона підвелась, слухаючи.
Звуки почали змінюватися.
Десь у траві цвірчали комахи - але їхній писк тягнувся надто довго, переходив у скрегіт.
Дзвін з криниці лунав, але не відлунював - лиш множився, як відбиття в калюжі.
Іноді вона чула голоси.
Свої.
Сотні своїх голосів, що шепотіли одне й те саме слово: повернись.

Олена прикрила вуха, але шепіт ішов із середини черепа.
Вона побігла.
Попереду - дерева. Темна смуга лісу, який, як вона пам’ятала, мав бути за селом.
Та коли вона добігла до перших стовбурів - відчула, що земля змінилась.
Вона стала м’якою, слизькою.
Кора дерев тремтіла, і коли вона торкнулась її рукою, відчула пульс.

- Господи...

Вона відступила, задкуючи.
Дерева шуміли, але не вітром - власним подихом.
А за ними... було світло.
Сіре, холодне, без джерела.
І вона зрозуміла - це не ліс. Це зсув самої реальності.

Олена зробила крок назад - і побачила позаду себе село.
Так близько, що видно було власну хату.
Вона не чула, як повернулась.
Ноги самі привели її назад.