Глава 2 - Темрява

Розділ 1 – Сонце – відсутнє

Коли Олена розплющила очі, світ уже не мав країв.
Не було ні неба, ні землі - тільки тьмяне світло, що ніби висіло в повітрі, не знаючи, звідки воно йде.
Вона лежала на вологій траві, холодній, мов шкіра мертвої тварини.
Пахло іржею, пилом і чимось ще - теплим, людським, але розкладеним.

Вона підвелася.
Довкола простягалося село. Те саме - але не те.
Хати стояли рівно, як колись, проте дахи ніби дихали - повільно, ледве помітно.
Вікна були чорні, але всередині щось тремтіло, мов крихітні світляки, що не хочуть помирати.

- Де я? - прошепотіла вона.
Відповіді не було.
Тільки вітер - важкий, липкий, що пахнув землею, котру давно не чіпали люди.

Вона пішла дорогою.
Кожен її крок лунав глухо, наче під ногами була не земля, а порожнеча.
На узбіччі сидів старий пес.
Його шерсть була сіра, очі - білі, як сіль.
Він не рухався, тільки дивився прямо на неї, і коли вона пройшла повз, тихо загарчав.
Гарчання було людське.

Біля першої хати стояла фігура.
Вона нагадувала жінку, але занадто високу.
Її волосся звисало до землі, закриваючи обличчя, і ворушилося, немов під водою.
Олена зробила крок назад.
Тоді фігура заговорила.

- Ти повернулась.

- Хто ти?

- Я - та, що бачила, як ти йшла.

- Де всі інші?

- Вони сплять. І бачать те, що ти бачиш зараз.

Вітер знову повіяв, і волосся жінки розійшлося, відкриваючи лице.
Там не було нічого. Тільки отвір, чорний і бездонний.
Олена відчула, як земля під ногами стискається, немов живе тіло.

Вона кинулася бігти.
Повітря стало густим, як мед, кожен рух давався важко.
Село навколо змінювалося - хати повертались, дерева нахилялися, дорога петляла сама по собі.
Вона бігла, поки не впала біля колодязя.

Колодязь був відкритий. Усередині не було води.
Лише темрява.
І з неї чувся тихий шепіт.
Сотні голосів, знайомих і чужих, шепотіли одне й те саме:
“Не обертайся.”

Олена підвела голову.
За нею стояли постаті.
Всі з села. Всі знайомі.
Але облич не було - тільки порожні місця, звідки дивились очі.
Не людські.

- Ви чого хочете? - закричала вона.

- Щоб ти пам’ятала, - відповів один голос. - Бо забуття - це його їжа.

- Чи його?

- Того, хто дивиться зсередини тебе.

І тоді вона відчула рух.
Під її шкірою щось поповзло - повільно, гаряче, зсередини до серця.
Олена впала на коліна.
Світ почав тремтіти, мов відбиття у воді.

І вона побачила його.
На краю поля стояв силует - чорний, як ніч без місяця.
Він не рухався. Але все навколо нього стискалось, ніби сама реальність боялась доторкнутись.
Очі світилися блідо-сірим, без світла, без життя.
І в її голові пролунав голос:

“Ти прокинулась у мені.”

Вона зрозуміла, що сон закінчився - але ніч не закінчилась.

Розділ 2 – Дзеркало

Повітря стало важким, як перед дощем, але дощ не йшов.
Олена сиділа біля колодязя й намагалася дихати рівно.
Пальці тремтіли, земля під ними була теплою, майже гарячою.
Від неї йшло слабке биття - ніби з-під землі доносилося серцебиття.
Вона злякалася від власного дихання, бо воно відлунювало в голові чужим звуком.

- Це сон, - прошепотіла вона. - Це просто сон.

Її голос прозвучав глухо, немов не в повітрі, а під водою.
Вона встала. Трава навколо виглядала звичайною - зелена, волога, тільки на кінчиках кожного стебла блищала не роса, а щось густіше, червонувате.
Вона відвернулася, бо не хотіла дивитись.

Дорога вела у бік центру села.
Олена пішла повільно, дивлячись під ноги.
Перші кілька хат стояли тихо, але з кожною новою вона відчувала, що щось змінюється.
Вікна більше не були чорними - у них тепер ворушилося світло.
Не тепле, не затишне - бліде, хворе, схоже на гниле молоко.
Зсередини чулося шепотіння.

- Хто там? - крикнула вона.
Шепіт стих, але в наступну мить у вікнах щось поворухнулося - мов тінь за тканиною.

Олена зробила ще кілька кроків і побачила власне відображення.
Воно було не в дзеркалі - у віконному склі.
Жінка в склі дивилася на неї, але не повторювала рухів.
Коли Олена підняла руку, відображення лиш стояло, злегка схиливши голову.
Її очі там були темніші, губи - блідіші, і на шиї, під шкірою, ворушився тонкий темний слід.

- Хто ти? - прошепотіла вона.
Відображення усміхнулось.

Вона відступила, перечепилася об поріг і впала.
Земля під нею здригнулася, ніби там щось ворухнулося.
Із сусіднього двору почувся дитячий сміх - короткий, уривчастий, немов хтось імітував людину.
Олена різко обернулась.

На лавці біля хати сиділи троє дітей.
Їхні обличчя були вимазані сажею, очі чорні, як у того хлопчика.
Один із них тримав у руках щось біле - пташине крило.
Він повільно крутив його в пальцях і сказав:

- Ти довго спала.

- Де я? - ледве вимовила Олена.

- Тут, - відповіла дівчинка.

- Де “тут”?

- Де ти завжди була.

Діти зірвалися на ноги одночасно.
Рухи були дивні, наче вони не мали кісток.
Вони рушили в різні боки - але їхні тіні залишилися стояти на місці.
Олена відчула, як по спині пробіг холод.

Вона втекла.
Бігла вузькими вулицями, де хати здавалися ближчими, ніж раніше.
Двері самі прочинялися, коли вона проходила повз, і в кожних дверях щось стояло - не люди, не силуети, просто присутність.
Звідусіль лунали звуки: стукіт, шепіт, тихі кроки, як у когось, хто ходить по підлозі старого дому.

- Це не справжнє, - сказала вона.

- А що таке справжнє? - озвався голос просто біля вуха.

Вона різко обернулась - і побачила себе.
Ту саму, що дивилась зі скла.
Відстань між ними зникла - тепер вони стояли обличчям до обличчя.
Олена хотіла зробити крок назад, але ноги не слухались.
Інша Олена посміхнулася.