Глава 1 - Клич із темряви

Розділ 1 – Маленьке село на краю забутої дороги

Село називалося Глибочиця, хоча вже давно ніхто не знав, чому саме так.
Колись, можливо, тут була річка, глибока й темна, як ніч у безмісячну пору, але тепер залишилося тільки русло - пересохле, заросле осокою та бузиною.
Дорога, що вела до села, розмивалася кожної весни, наче сама земля намагалася стерти її з карти, аби ніхто більше не міг знайти сюди шлях.

Ніхто, окрім тих, кого кличе темрява.

Село стояло у низині, де навіть вдень тіні здавалися густішими, ніж деінде.
Хати - низькі, темні, з похиленими дахами, підперті палицями, щоб не впали.
Біля кожної - колодязь, старі верби, і запах - вічний запах вогкості, гнилі й диму.
Повітря тут було наче застигле; вітер, здавалося, обходив Глибочицю стороною.
Коли вітер все ж приходив, він приносив не полегшення, а виття - дивне, протяжне, ніби хтось стогнав у чорному підвалі землі.

- То просто лисиці, - казали старі.
- То Бабай, - шепотіли діти, коли батьки не чули.

І ніхто не міг сказати напевне, звідки почалося це виття.
Бо воно було тут завжди. З того часу, як хтось спалив стару церкву, кажуть - разом із батюшкою всередині.
І з того часу темрява в Глибочиці стала глибшою, ніж у будь-якому іншому місці світу.

Увечері село затихало рано.
Світло ламп у вікнах горіло не довше десятої, потім усе занурювалося в густу, живу тьму.
Собаки вили, кури неслись рідко, а кішки зникали безслідно.
І хоч усі звикли до цієї глухої, майже задушливої ночі, кожен у селі мав своє правило: після опівночі не виходити з дому.

Дехто сміявся - мовляв, дурні старечі забобони.
Але ті, хто порушував правило, довго не сміялися.
Бо кожного кілька років у Глибочиці хтось пропадав. Без сліду. Без крику. Без тіла.
Наче земля сама розчиняла їх у собі, приймаючи в темний шлунок своїх глибин.

Тієї ночі, коли все почалося, було повне безмісяччя.
Хмари закрили небо, і навіть зорі, здавалось, боялися визирнути.
Глибочиця лежала в чорній тиші, як мертва.
Тільки один звук порушував спокій - дитячий плач.

Плакала дівчинка.
Її звали Марічка, і їй було лише шість.
Вона стояла біля вікна, дивилася в сад і повторювала, напівшепотом:
- Він там... Він знову дивиться...

Мати, Оксана, втомлена жінка з глибокими зморшками, підійшла й обняла доньку.
- Нема нікого, доню. Спи.
Але дитина не зводила очей із саду.
Місяця не було, проте серед чорного, безформного гілля щось рухалося. Повільно. Надто повільно, як людина, але надто свідомо, як тінь.

Оксана спробувала подивитися уважніше - і не побачила нічого.
Тільки темряву.
Тільки ту саму темряву, що вже тиждень стояла навколо, як стіна.

Та коли вона відвернулася, Марічка прошепотіла:
- Він усміхнувся.

Наступного ранку Марічки вже не було.
Двері до хати - прочинені, на снігу - дрібні дитячі сліди.
І поруч, поруч із ними - глибокий відбиток, ніби хтось босий, величезний, ішов за нею.

Сліди вели до старого підвалу за хатою.
Підвал той давно ніхто не відкривав. Його ще дід Оксани заклав цеглою після того, як зник її брат.
Але тепер цегла була розтрощена.
Наче щось велике й невидиме зсередини пробилося назовні.

Оксана кричала, звала людей.
Прибіг староста, прибігли сусіди.
Але коли вони спустилися у підвал, там було лише пусто.
Жодної дитини. Тільки запах - сирий, важкий, як від прілого м’яса, і звук - тихий шурхіт, схожий на подих.

Після того дня все змінилося.
Село ніби затамувало подих.
Люди перестали виходити навіть удень.
Вікна закривали ковдрами, дзеркала перевертали, воду з криниць не пили.
Бо в кожній тіні почали бачити обличчя Марічки.

Одного вечора, коли туман спустився аж до порогів хат, староста Глибочиці, Петро Савич, зібрав сход.
- Не вперше темрява бере своє, - сказав він, дивлячись на похмурі, закутані постаті. - Але цього разу вона голодніша, ніж будь-коли.
- То що робити? - спитав хтось.
- Запам’ятати старі слова, - відповів Петро. - Темряву не можна перемогти. Її можна тільки задобрити.

І тоді хтось із натовпу прошепотів:
- А може, то Бабай?
- Не кажи того імені! - гримнув староста, але було пізно.
Бо від самого звуку цього слова в селі наче щось ворухнулося.

Вітер пройшовся по дахах, і всі собаки водночас загавкали, потім зразу стихли.
Тиша знову лягла - але тепер інша, як перед бурею.
Дехто з людей присягався, що почув тихий сміх, десь далеко, з боку старої церкви.
І того вечора більше ніхто не наважився навіть шепотіти.

Вночі староста не спав.
Він сидів біля вікна, дивився на темний обрій і згадував історії, які чув ще дитиною.
Його мати казала: Бабай приходить не за дітьми, а за страхом.
Діти - це просто двері, через які він входить.
Він думав про те, скільки вже поколінь жило тут, у Глибочиці, під цією ж тінню.
І кожне покоління залишало щось у підвалах. Щось, що не можна було назвати.

А потім він почув стукіт.
Три рази - рівно, чітко, ніби хтось кулаком бив у двері.
Він узяв гасову лампу й обережно підійшов.
- Хто там?
Тиша.
- Це ти, Марічко?.. - несвідомо вирвалося в нього.
І в ту ж мить хтось знову постукав - один раз, але так, що лампа майже згасла.

Коли Петро розчинив двері, на порозі нікого не було.
Тільки чорна пляма на землі - волога, липка, як чорнило.
І в темряві, за кілька метрів, щось ворухнулося.
Не людина. Не звір. Щось середнє.
Тінь із блиском очей, що світилися не світлом, а відображенням самого страху.

Петро Савич не закричав.
Він лише відступив, закрив двері й почав шепотіти молитву, яку пам’ятав із дитинства.
Та слова плутались, і язик ніби дерев’янів.
Бо темрява вже заходила в хату. Не через двері, не через щілини - просто розтікалася по підлозі, як чорна вода.