Епілог

Білі сторінки

Зима того року прийшла до Києва раптово, наче хтось перегорнув сторінку календаря, не чекаючи завершення листопада. Сніг почав падати вночі — густий, лапатий, важкий. Він засипав шрами на асфальті, ховав під білою ковдрою сліди недавніх битв, згладжував гострі кути реальності. До ранку місто перетворилося на чистий аркуш паперу, готовий до нових записів.

Соломія стояла біля вікна у вітальні будинку на Липках. Скло було холодним, і її дихання залишало на ньому туманні плями, які миттєво зникали, ніби саме існування не терпіло слідів.

Вона змінилася. Зовні це було майже непомітно, хіба що шкіра стала блідішою, а в глибині очей, якщо придивитися під правильним кутом, можна було побачити золотий відблиск, схожий на світло далекої зірки. Але всередині вона була іншою. Вона більше не відчувала часу як лінію, минуле-теперішнє-майбутнє. Вона відчувала його як об’єм. Вона бачила цей снігопад зараз, і водночас бачила той, що засипав Київ у сорок першому, і той, що буде падати тут через сто років. Усі ці зими існували одночасно, накладені одна на одну прозорими шарами.

Двері тихо рипнули. Соломія не обернулася. Вона знала, хто це, ще до того, як він увійшов до кімнати. Вона відчувала його присутність як частину власного тіла, як фантомний біль у відсутній кінцівці, тільки навпаки: це було відчуття присутності там, де раніше була порожнеча.

Лукаш поставив на столик тацю. Запахло свіжозвареною кавою і кардамоном.

— Ти знову дивишся на них, — сказав він. Його голос був спокійним, позбавленим тієї дратівливої зверхності, яка була йому притаманна раніше. Тепер у ньому звучала лише м’яка іронія людини, яка бачила все і більше нічому не дивується.

— Я слухаю, — виправила його Соломія. — Місто затихає під снігом. Це рідкісний момент. Пауза між абзацами.

Вона відійшла від вікна і сіла в крісло. Довга, темна сукня зашурхотіла по підлозі. Лукаш подав їй чашку. Його пальці на мить торкнулися її руки. Він був теплим. Живим. Час, який вона влила в нього, зробив його більш "людяним", ніж він був за останні сто років. Він знову навчився відчувати смак їжі, мерзнути на вітрі і, здається, навіть почав сивіти на скронях — дуже повільно, благородно, як і належить чоловікові, що вирішив старіти разом з улюбленим містом.

— Тобі прийшли нові запити, — кивнув він на стіл, де лежав стос листів. Це були не звичайні листи. Деякі були написані на серветках, деякі — на старих трамвайних квитках, а один був просто осіннім листком клена, на якому прожилки утворювали текст.

Соломія взяла кленовий листок.

— Про що пишуть?

— Дрібниці, — знизав плечима Лукаш, сідаючи навпроти і витягуючи ноги до каміна, в якому тепер горів справжній, немагічний вогонь. — На Подолі просять повернути зниклий провулок, який забудовник "відредагував" під парковку. В архіві Софії скаржаться, що фрески почали співати вночі. А якийсь студент із КПІ випадково винайшов формулу вічного двигуна і тепер простір навколо його гуртожитку згортається в трубку. Треба втрутитися, поки він не створив чорну діру на Борщагівці.

Соломія ледь помітно посміхнулася.

— Звичайна рутина.

— Рутина, — погодився Лукаш. — Але це наша рутина. Ти — Головний Редактор тепер, Соломіє. Хоча мені більше подобається слово "Коректор".

Вона відклала листок і подивилася на вогонь.

— Знаєш, чого я не можу знайти в цьому тексті? — тихо запитала вона.

Лукаш напружився. Він знав відповідь.

— Її там немає, Соломіє. Ти віддала це. Угода з Матір’ю Землі не має зворотної сили. Навіть для тебе.

— Я знаю факти, — сказала вона, і в її голосі зазвучала безодня. — Я знаю, як її звали. Знаю, коли вона народилася. Я можу відтворити її образ з фотографій, з відображень у вітринах, зі спогадів сусідів. Я бачу її в пам’яті міста. Але я... я не відчуваю її. Це як читати біографію незнайомки.

Вона підняла на нього очі.

— Це і є та порожнеча, про яку ти говорив? Та, що змушувала тебе пожирати час?

Лукаш підвівся, підійшов до неї і сів на підлокітник її крісла. Він обійняв її за плечі — захищаючий, власницький жест.

— Ні. Твоя порожнеча інша. Це не голод. Це простір. Ти звільнила місце, щоб вмістити в себе пам'ять мільйонів. Це ціна, яку платять боги. Вони втрачають особисте, щоб отримати загальне.

Він нахилився і прошепотів їй на вухо:

— Але ми створимо нові спогади. Твої власні. Не позичені, не прочитані, а прожиті. У нас попереду ціла вічність, або принаймні стільки, скільки простоїть це місто. А Київ, як показує практика, вміє стояти вперто.

Соломія заплющила очі. Вона прислухалася до будинку. До шереху снігу за вікном. До стукоту серця Лукаша.

Вона взяла зі столу чорнильну ручку — стару, важку, з золотим пером. Поклала перед собою чистий аркуш паперу.

— Ти правий, — сказала вона. — Студент на Борщагівці не чекатиме. Треба трохи підправити закони фізики, щоб він не знищив район.

Вона вмокнула перо в чорнильницю. Чорнило було темним, як ніч над Дніпром, і блискучим, як нафта.

— Диктуй адресу, — сказала вона.

Лукаш посміхнувся, дивлячись, як її рука впевнено виводить перші літери, змінюючи реальність так само легко, як вчитель виправляє помилку в зошиті першокласника.

За вікном падав сніг. Він вкривав дахи, куполи церков і пам’ятники. Він падав на сторінки відкритої книги, якою був Київ, перетворюючи її на білий шум, на тишу, необхідну перед початком нової глави.

Історія не завершилася. Вона просто перейшла на новий рядок. І поки в будинку на Липках горіло світло, а перо шкрябало по паперу, місто могло спати спокійно. Його сюжет був у надійних руках.

Кінець першої книги.