7. Пам'ятати

Вихід на поверхню нагадував народження, болісне, брудне й невідворотне. Вони видиралися вузьким лазом, прокладеним крізь віки будівельного сміття, глини та кісток, аж поки легені не обпекло холодне, вологе повітря київської осені.

На Старокиївській горі йшов дощ. Це був не звичайний дощ, а злива-очищення, що змивала зі світу залишки цифрового пилу, сажу магічних пожеж і присмак озону, який залишив по собі Редактор. Вода стікала по руїнах Десятинної, перетворюючи їх на чорні, блискучі дзеркала, в яких відбивалося небо. Вже не багряне, не фіолетове, а глибоке, темно-синє, порізане важкими хмарами.

Соломія стояла на краю урвища, дивлячись на Поділ. Її білий плащ, трофей з плеча переможеного бога, вже намок і поважчав, облепивши тіло, але вона не відчувала холоду. Тепер її терморегуляція залежала не від погоди, а від ритму міста. Вона відчувала, як унизу, в лабіринті вулиць, вмикаються ліхтарі, як запускаються насоси водоканалу, як перші ранкові тролейбуси виїжджають з депо. Це не було знання — це було фізичне відчуття, ніби всі ці комунікації стали продовженням її власної нервової системи.

Лукаш стояв поруч. Він витирав з обличчя бруд дорогою батистовою хусткою, яка дивом вціліла в його кишені. Він виглядав молодшим, ніж будь-коли за час їхнього знайомства. Зникла та вічна, крижана втома в кутиках очей. Натомість з’явилася якась хижа, нервова енергія. Він був живий, і це життя, подароване нею, пульсувало в ньому, як розплавлений свинець.

— Тиха ніч, — промовив він, дивлячись на вогні лівого берега, що тремтіли у воді Дніпра. — Надто тиха для апокаліпсиса, який щойно не відбувся.

— Люди сплять, — відповіла Соломія. Її голос змінився. Він став глибшим, у ньому з’явилися темні, оксамитові ноти, від яких у Лукаша пробіг мороз по шкірі. — Вони не пам’ятають. Редактор намагався стерти їхню пам’ять, але ми зробили відкат системи. Для них це був просто поганий сон. Колективний кошмар, який розвіється з першою чашкою кави.

Вона простягнула руку і торкнулася кори старої липи, що росла біля залишків фундаменту. Дерево затремтіло під її пальцями. Соломія відчула, як соки рухаються під корою, як коріння п’є воду з глибини, де все ще жевріла іскра Серця.

— А ти? — запитав Лукаш обережно. — Ти пам’ятаєш?

Соломія завмерла. Вона спробувала знову намацати той спогад, який віддала в підземеллі. Мама. Веранда. Тепло. Там все ще була порожнеча. Але тепер ця діра не боліла. Вона була заповнена чимось іншим — шумом мільйонного міста. Замість голосу матері вона чула шепіт молитви старої черниці у Фролівському монастирі, сміх п’яних підлітків на Гідропарку, сварку таксиста з пасажиром на Бессарабці. Вона втратила одну любов, щоб отримати мільйон інших — дрібних, брудних, щирих, людських.

— Я пам’ятаю все, Лукаше, — сказала вона, не відриваючи погляду від міста. — Я пам’ятаю, як монголи палили ці схили. Я пам’ятаю, як будували Лавру. Я пам’ятаю смак шампанського в дев’ятсот тринадцятому і смак попелу в сорок першому. Я стала Палімсестом. На мені написано все.

Вона повернулася до нього. Її очі в темряві світилися слабким золотим світлом.

— А ти тепер — мій чорнильник. Ти прив’язаний до мене. Ти не зможеш померти, поки я цього не дозволю. Ти не зможеш піти. Ти просив смерті, а отримав вічну службу. Ти ненавидиш мене за це?

Лукаш подивився на неї довгим, вивчаючим поглядом. Він підійшов ближче, взяв її руку і підніс до губ. Це був жест не стільки романтичний, скільки васальний.

— Я ненавиджу нудьгу, Соломіє, — відповів він, цілуючи її холодні пальці. — А з тобою, схоже, нудно не буде. Вічність у компанії живого бога — це непогана альтернатива небуттю. До того ж, хтось має прасувати твої сукні й нагадувати тобі, що іноді треба їсти, а не лише харчуватися еманаціями історії.

Він посміхнувся своєю фірмовою кривою посмішкою, але в ній більше не було зверхності. Лише визнання рівного. Або навіть — вищого.

— Ходімо додому, — сказала вона, вивільняючи руку. — Будинок на Липках чекає. Він теж поранений. Йому потрібен господар.

Вони рушили вниз по бруківці Андріївського узвозу. Місто прокидалося. Десь далеко загуркотів перший трамвай, прорізаючи ранкову тишу скреготом металу об метал. Цей звук, який раніше дратував би, тепер здався їм найпрекраснішою музикою у світі. Це був звук реальності, яка вижила.

Вони йшли повз темні вітрини, в яких відображалися їхні силуети — високого чоловіка з тростиною і жінки в білому плащі, що розвівався, наче крила. Тіні від ліхтарів тягнулися до них, намагаючись торкнутися, але відступали, відчуваючи силу, що йшла від цієї пари.

Вони не були героями в сяючих обладунках. Вони були вартовими тіней. Вони знали, що Редактор був лише одним із багатьох. Що будуть інші — ті, хто захоче спростити, стерти, переписати. Але тепер у Києва був імунітет.

Коли вони дійшли до Подолу, дощ припинився. Хмари розійшлися, і над Дніпром почало сходити сонце — бліде, осіннє, холодне, але справжнє.

Соломія зупинилася на мить, дивлячись на схід. Вона відчула, як місто робить вдих. Мільйони легень наповнювалися повітрям. Мільйони очей розплющувалися.

Вона дістала з кишені плаща маленьку, чорну пір’їну — все, що залишилося від крила того першого Стирача в бібліотеці. Вона підкинула її в повітря. Пір’їна не впала. Вона спалахнула і перетворилася на крихітного, чорного птаха, який злетів у небо і розчинився в ранковому світлі.

— Новий розділ, — прошепотіла вона.

— І який заголовок? — запитав Лукаш, стоячи за її спиною, як вірна тінь.

Соломія посміхнулася. Це була посмішка Сфінкса, який знає всі загадки, але не поспішає давати відповіді.

— «Чернетка», — відповіла вона. — Бо життя — це завжди чернетка, Лукаше. Чистовиків не існує. Є лише нескінченний процес редагування, в якому ми тепер тримаємо червону ручку.

Вона розвернулася і впевнено пішла в бік метро, цокаючи підборами по мокрому асфальту. Лукаш затримався на секунду, поправив манжети, кинув останній погляд на мирне небо, в якому більше не висів Чорний Куб, і пішов слідом.