6. Головний Редактор

Падіння не мало напрямку. Це було не стрімке наближення до землі, а занурення крізь нашарування часу, наче вони пробивали тілом кригу на замерзлому озері. Один шар, другий, третій. Повз них пролітали не камені, а епохи: спалахи пожеж, крики базарних торговців, молитовний шепіт ченців, гуркіт танкових гусениць. Соломія не бачила цього очима, вона відчувала це шкірою, яка стала надчутливою мембраною.

Вони вдарилися об твердь з силою, що вибила повітря з легенів. Але це був не асфальт. Це була земля. Утрамбована, холодна, жирна глина.

Лукаш упав першим, прийнявши удар на себе і пом’якшивши падіння для Соломії. Вони покотилися по підлозі, зупинившись біля підніжжя масивної кам’яної кладки.

Соломія підвела голову. Темрява тут була іншою, не чорною, а багряною, пульсуючою. Вони знаходилися у велетенській печері, склепіння якої губилося десь нагорі. Це були підмурівки Десятинної церкви, але не ті жалюгідні залишки, що показують туристам. Це був справжній фундамент, кістки Києва.

Стіни навколо складалися з плінфи — плоскої візантійської цегли, перемішаної з валунами язичницьких капищ. Тут хрест вріс у сварог, молитва змішалася із закляттям.

А в центрі зали, левітуючи за метр над вівтарним каменем, пульсувало Воно.

Серце Міста.

Це не був орган. Це була Рана. Розрив у тканині буття, що нагадував зіницю ока, розсічену бритвою. З цієї рани сочилося не кров, а чисте світло — густе, золоте, схоже на розплавлений мед. Воно стікало на камінь і зникало в ньому, живлячи коріння всього, що росло нагорі.

Рана резонувала звуком. Це був той самий звук, що і на платівці, але тихий, заспокійливий — звук матері, що співає колискову.

— Ми дійшли, — прохрипів Лукаш, підводячись. Він тримався за бік, і крізь пальці сочилася темна рідина. Він був виснажений. Його безсмертя тут, біля джерела, працювало проти нього. Серце витягувало з нього час, наче магніт залізну стружку.

Соломія підвелася. Її порожнеча всередині завібрувала. Вона відчула непереборне бажання підійти до Рани і торкнутися її. Це було схоже на спрагу в пустелі.

— Що я маю зробити? — запитала вона. Її голос лунав тут надто гучно, порушуючи святість моменту.

Лукаш подивився на неї. Його погляд був дивним — суміш жалю і рішучості.

— Ти маєш закрити собою розрив, але не дати йому загоїтися, — сказав він. — Ти маєш стати фільтром. Редактори хочуть зашити цю Рану, перетворити Київ на бетонний моноліт без пам'яті. А ми хочемо, щоб вона кровоточила далі. Бо поки місто болить — воно живе.

Він ступив крок до неї, взяв її за плечі.

— Тобі доведеться ввійти в світло, Соломіє. Воно буде пекти. Воно буде намагатися розчинити тебе. Але ти порожня. Тобі нема чого втрачати, крім самої форми. Ти маєш стати Живим Чорнилом.

Раптом повітря в печері згустилося. Багряне світло померкло, змінившись на стерильне, лікарняне біле сяйво.

Згори, прямо крізь товщу землі та склепіння, спустився промінь. У ньому, як у ліфті, повільно опускався Головний Редактор. Його білий костюм не мав жодної складки, жодної плями. Обличчя виражало абсолютну, математичну нудьгу.

Він ступив на глиняну підлогу, і глина під його ногами миттєво перетворилася на ідеальну білу плитку.

— Яка неефективність, — промовив він. Його голос не мав джерела, він лунав прямо в голові. — Ви намагаєтесь зберегти хаос. Ви романтизуєте страждання. Це помилка логіки.

Лукаш закрив Соломію собою. Він випростався, і, здавалося, став вищим. Його тростина перетворилася на дворучний меч, зітканий з тіні.

— Логіка — це смерть душі, — виплюнув він. — Ти хочеш перетворити місто на цвинтар даних.

— Я хочу порядку, — заперечив Редактор. Він підняв руку з планшетом. — Ця аномалія, яку ви називаєте Серцем, порушує структуру реальності. Вона генерує надмірну кількість емоційного шуму. Її треба видалити.

Він провів пальцем по екрану.

Простір навколо Лукаша зім’явся. Невидимий прес ударив Хронофага, вбиваючи його в землю. Лукаш закричав, коли його кістки затріщали. Меч розсипався попелом.

— Лукаше! — крикнула Соломія, кидаючись до нього, але невидима стіна відкинула її назад, до вівтаря.

Редактор навіть не дивився на неї. Він ішов до Рани.

— Ти застарів, Хронофаг, — сказав він, дивлячись на Лукаша, який намагався підвестися, плюючи чорною кров’ю. — Твоя функція вичерпана. Ти — вірус у моїй системі.

Він підняв руку, і пальці його перетворилися на цифрові скальпелі.

— Спочатку я видалю захисника. А потім залатаю діру.

Лукаш зустрів його погляд.

— Ти забув одну річ, — прохрипів він, посміхаючись скривавленим ротом. — Віруси мутують.

Він зробив щось неможливе. Замість того, щоб атакувати Редактора, він розвернув долоню і вдарив нею по землі.

— Соломіє! — закричав він. — Не чекай! Пиши!

З його руки в землю вдарив потік темряви. Це була не магія. Це був весь час, який він накопичив за століття. Він віддавав своє безсмертя, виливаючи його в фундамент церкви.

Земля відповіла. Глиняна підлога стала рідкою, як болото, хапаючи Редактора за ноги. Біла плитка потріскалася, крізь неї проросли кістяні руки мерців, що лежали тут віками. Вони вчепилися в ідеальний костюм антагоніста, тягнучи його вниз.

Редактор вперше виявив емоцію. Це було легке роздратування. Він почав "миготіти", намагаючись телепортуватися, але древня магія землі тримала його міцно.

— Це ірраціонально! — заявив він. — Ти знищуєш себе!

— Атож! — зареготав Лукаш, і його сміх був страшним. Він старів на очах. Його шкіра вкривалася зморшками, волосся сивіло і випадало. Він спалював століття за секунди, щоб дати їй час. — Соломіє! Входь у Рану! Зараз!

Соломія стояла перед розривом. Золоте світло кликало її. Вона розуміла, що це кінець її людського існування. Якщо вона увійде туди, вона вже не вийде дівчиною, яка любила каву і старі книги. Вона стане чимось іншим.

Вона подивилася на Лукаша. Він перетворився на глибокого старця, який з останніх сил утримував цифрового бога. Він подивився на неї, і в його очах вона побачила благання. Не за себе. За місто.