5. Композитор що живе на горищі

Спуск із Лисої Гори нагадував падіння в прірву, на дні якої кипіла ртуть. Київ унизу більше не був містом; він став галюцинацією архітектора, який збожеволів від горя. Чорний Куб, що завис над центром, випускав униз тонкі, як лазерні промені, нитки. Там, де вони торкалися будинків, матерія зникала. Не вибухала, не горіла, просто анулювалася. Замість стін залишалися дротяні каркаси, які за мить розсипалися на цифрові пікселі, а потім зникали в білому ніщо.
Це було «форматування». Редактори вичищали текст, готуючи сторінку до нового, стерильного запису.
Соломія йшла швидко, майже бігла. Її ноги ковзали по мокрій траві та глині, але вона не сповільнювалася. Страх зник. Разом зі спогадом про матір зникла та частина душі, яка відповідала за інстинкт самозбереження. Тепер вона була холодною і розважливою, як хірургічний інструмент. Всередині було порожньо і тихо. Ця тиша їй навіть подобалася — вона не заважала думати.
Лукаш ледве встигав за нею. Він кульгав — бій з големом дався взнаки, хоча він і не показував виду.
— Стій! — він схопив її за руку, коли вони вийшли на трасу Столичного шосе, яке зараз виглядало як русло висохлої ріки, завалене покинутими автомобілями. — Ми не дійдемо пішки. Поділ перекритий. Бачиш той туман?
Він вказав тростиною на низину. Поділ був накритий густою, молочно-білою хмарою. Вона не рухалася, хоча вітер рвав дерева на схилах.
— Це «Біла Пляма», — пояснив Лукаш. — Зона стирання. Увійдеш туди — і забудеш навіть своє ім’я. Вийдеш овочем.
— Нам треба на Андріївський, — сказала Соломія рівним голосом. — Це єдиний шлях до Десятинної. Якщо Поділ закритий, ми підемо верхом. Через Печерськ.
— Печерськ зараз — це передова, — заперечив Лукаш. — Там іде бій між Архіваріусами та Стирачами.
— Мені байдуже, — вона вирвала руку. — У мене немає часу на обхідні шляхи. Ви самі сказали: я — зброя. То використовуйте мене.
Вона розгорнула Книгу. Фоліант затремтів. Соломія провела пальцем по рядку, написаному свіжою кров’ю, і промовила слово, якого не знала хвилину тому. Це було слово мовою, якою говорили фундаменти древніх храмів.
Простір перед ними хитнувся. Асфальт шосе тріснув, і з тріщини вирвався потік вітру. Реальність зігнулася, утворюючи тунель — «кротячу нору» крізь тканину міста.
Лукаш подивився на неї з сумішшю жаху і захоплення.
— Ти вчишся надто швидко, — пробурмотів він. — Це лякає.
— Ходімо, — кинула вона і ступила в вихор.
Вони вийшли на Андріївському узвозі, біля підніжжя Андріївської церкви.
Вулиця була невпізнанною. Бруківка дибки стала, наче луска гігантського дракона. Будинки по обидва боки вулиці пульсували, змінюючи форму. Ось будинок Турбіних — раптом він стає прозорим, і видно, як усередині ходять тіні людей, що померли сто років тому. Ось Замок Річарда — він виє, як поранений звір, з його вікон вилітають зграї кажанів, що розсипаються попелом у повітрі.
Але найстрашнішим був звук.
Узвіз співав. Це була какофонія тисяч звуків: плач дітей, скрип возів, постріли, сміх, дзвони, сирени. Усі звуки, які ця вулиця чула за тисячу років, зараз лунали одночасно. Повітря було густим від акустичного тиску.
— Будинок Муравйова! — крикнув Лукаш, намагаючись перекричати галас. Він затуляв вуха руками. — Це не офіційна назва! Це той дім, де він зупинявся у вісімнадцятому, коли обстрілював місто! Він проклятий! Він притягує звук!
— Де він? — Соломія не затуляла вух. Їй цей шум не заважав. Вона чула в ньому структуру. Вона чула ритм історії.
— Нижче! Там, де вулиця робить різкий поворот! Дім, який завжди в тіні!
Вони почали спуск. Йти було важко — бруківка намагалася скинути їх, каміння ворушилося під ногами. З підворіть тягнулися довгі, сірі руки мародерів-тіней, намагаючись схопити їх за одяг. Лукаш відбивався тростиною, розсікаючи ефірні тіла, але їх ставало все більше.
Будинок, який вони шукали, стояв окремо, ніби відсунутий від червоної лінії вулиці страхом сусідів. Він був темний, з облупленою ліпниною, що нагадувала гнилі зуби. Вікна були забиті дошками, але крізь щілини пробивалося хворобливе жовте світло.
І він мовчав. Усі будинки навколо кричали, а цей — мовчав. Він був чорною дірою для звуку.
— Там, — вказав Лукаш. — Композитор живе на горищі. Якщо він ще існує.
Двері під’їзду були відчинені, запрошуючи в темряву. Зсередини пахло старим вінілом, лаком і тлінням.
Вони увійшли. Сходи рипіли, скаржачись на вторгнення. На стінах під’їзду проступали плями вогкості, які утворювали обличчя людей, що кричали в німому жаху.
На останньому поверсі були лише одні двері — оббиті потрісканою шкірою, з мідною табличкою: "Маестро В. Прийом тільки за попереднім записом вічності".
Лукаш хотів постукати, але Соломія штовхнула двері. Вони піддалися легко, беззвучно.
Кімната за дверима була величезною, займаючи все горище. І вона була заповнена грамофонами. Сотні, тисячі грамофонів усіх епох і конструкцій. Величезні труби-розтруби, маленькі валізки, масивні дерев’яні тумби. Вони стояли на підлозі, на полицях, звисали зі стелі на ланцюгах.
У центрі кімнати, за роялем, який, здавалося, був зроблений з кісток, сидів чоловік. Він був одягнений у фрачний костюм, що давно перетворився на лахміття. Його волосся було білим, як сніг, і стояло дибки, ніби від електричного струму.
Він не грав на роялі. Він водив руками над клавішами, не торкаючись їх, і інструмент видавав звуки, які не могло почути людське вухо, але які вібрували в діафрагмі.
— Гості, — прошепотів Композитор, не обертаючись. Його голос звучав як шурхотіння голки на заїждженій платівці. — Ви принесли тишу? Чи ви принесли новий крик для моєї колекції?
— Ми прийшли за Першим Криком, — сказала Соломія, ступаючи вперед. — Нам потрібна платівка.
Маестро різко розвернувся. У нього не було очей. Замість них у очницях оберталися маленькі чорні диски.
— Перший Крик? — він захихотів, і цей звук нагадував скрегіт металу по склу. — Найцінніший екземпляр! Альфа-звук! Нота, з якої почався хаос! Чому я маю віддати її вам?
— Тому що скоро не буде кому її слухати, — втрутився Лукаш. — Редактор форматує місто. Якщо ми не використаємо Ключ, тиша поглине і тебе, і твою колекцію.
Композитор завмер. Він прислухався до чогось, що чув лише він.
— Так... Я чую, — прошепотів він. — Білий шум наближається. Стирається контрапункт. Зникає мелодія.
Він зіскочив зі стільця і побіг між рядами грамофонів, рухаючись як павук.
— Вони хочуть стерильності! — кричав він. — Вони хочуть цифрову тишу! Ніякого тріску, ніякого шуму, ніякого життя! Тільки нулі та одиниці! Я ненавиджу нулі!
Він зупинився біля старого, масивного сейфа в кутку, вкритого іржею і магічними печатками.
— Перший Крик тут, — він погладив метал сейфа. — Але його не можна просто взяти. Він живий. Якщо його випустити неправильно, він зруйнує стіни Єрихону. Вам потрібен носій.
Він повернув «голову» до Соломії.
— Ти. Ти порожня. Я чую луну всередині тебе. Ти віддала пам’ять. Ти ідеальний резонатор.
— Що я маю робити? — запитала вона.
— Ти станеш голкою, — сказав Маестро. — Я поставлю платівку, а ти пропустиш звук через себе. Ти маєш транслювати його. Не вухами, а кров’ю.
Він почав крутити диск кодового замка. Клацання механізму звучали як постріли в тиші кімнати.
— Лукаше, — Соломія подивилася на свого супутника. — Якщо я не витримаю...
— Витримаєш, — перебив він її жорстко. — Ти вже мертва всередині. Мертві не ламаються.
Двері сейфа відчинилися зі стогоном. Маестро дістав звідти чорний, матовий диск. Він не виблискував, він поглинав світло. Це була платівка, зроблена не з вінілу, а з темряви першої ночі творіння.
Він обережно поклав її на диск головного грамофона — велетенського монстра з мідною трубою, спрямованою в стелю.
— Готуйся, — прошипів Композитор, беручи в руки важку головку звукознімача з алмазною голкою завбільшки з палець. — Це буде гучно.
Він опустив голку.
Спочатку була тиша. Абсолютна, вакуумна тиша, яка висмоктала повітря з легенів.
А потім світ вибухнув.
Це був не просто звук. Це була вібрація, що розщеплювала атоми. Крик народження. Біль каменю, який стає стіною. Стогін землі, яку розрізають фундаментом.
Соломія закричала разом із платівкою. Звук пройшов крізь неї, як електричний струм. Її вени надулися, почорніли, перетворюючись на струни. Вона стала живим камертоном.
Стіни будинку затряслися. Грамофони на полицях почали вибухати один за одним. Скло у вікнах перетворилося на пил.
Хвиля звуку вирвалася з будинку на Андріївському узвозі. Вона покотилася вулицею, збиваючи з ніг тіні, розбиваючи цифрові каркаси Редакторів. Вона вдарила в небо, прямуючи до Чорного Куба.
— Тримай! — кричав Лукаш, хапаючи Соломію за плечі, бо її тіло вигиналося дугою, намагаючись розірватися. — Спрямовуй це! На Десятинну! Нам треба відкрити шлях до Серця!
Соломія не бачила нічого, крім білого вогню. Але вона відчула напрямок. Вона зібрала цей дикий, первісний звук у своєму порожньому серці і жбурнула його вгору, туди, де на горі, під руїнами церкви, чекав вхід.
Простір над Десятинною церквою тріснув. Земля розійшлася, відкриваючи прохід, що світився золотим світлом.
Платівка дограла і розсипалася на порох.
Соломія впала на коліна, дихаючи важко, з хрипом. З носа і вух текла кров.
— Вхід відкритий, — прохрипів Маестро, ховаючись за уламками рояля. — Тепер забирайтеся звідси! Вони йдуть! Я чую кроки Тиші!
У двері вдарили. Не просто постукали — двері зірвало з петель разом зі шматком стіни.
На порозі стояла постать у білому костюмі. Ідеально випрасуваному, сліпучо білому. Обличчя було симетричним, красивим і абсолютно байдужим. У руках постать тримала не зброю, а планшет, що світився холодним блакитним світлом.
— Ви порушуєте режим тиші, — сказав Головний Редактор. Його голос був рівним, цифровим, позбавленим обертонів. — Цей файл пошкоджено. Видалення неминуче.
Він підняв руку, і простір навколо Композитора почав пікселізуватися.
— Біжіть! — крикнув Лукаш, підхоплюючи Соломію на руки. — До розлому!
Він вистрибнув разом з нею просто у розбите вікно горища.
Вони падали не на бруківку. Вони падали у звукову хвилю, яку створила Соломія, у тунель, що вів прямо до серця Старого Києва.