4. Мати Землі

Темрява тут лягала на плечі мокрим сукном, забивала вуха, тиснула на очні яблука. Це не була відсутність світла, це була присутність густої, як мед темноти з ґрунтом над головою. Мільйонів тонн глини, піску та кісток, що спресувалися за тисячоліття в єдиний моноліт. Повітря пахло не просто вогкістю, а застояним часом, як у склепі, який не відчиняли від дня поховання.

Лукаш ішов попереду. Світло від його тростини тут зблякло, перетворилося на тьмяну синювату цятку, яка ледве вихоплювала з мороку цегляне склепіння потерни. Він рухався неприродно обережно, щоразу перевіряючи ногою твердість підлоги перед тим, як перенести вагу тіла. Його звичайна зарозумілість зникла, поступившись місцем тваринній напрузі. Він знав, що тут його безсмертя не варте й ламаного шеляга.

Соломія йшла слідом, і кожен крок відлунював у її грудях глухим ударом. Страх, що до цього був гострим і холодним, тепер перетворився на тягучу тугу. Вона знала, що несе на вівтар. Вона перебирала цей спогад у голові, як коштовну перлину, боячись впустити його в бруд під ногами.

Мама. Літній вечір на дачі під Києвом. Запах нагрітого за день дерева веранди і свіжозавареного чаю з мелісою. Мамині руки, теплі й шорсткі від роботи в саду, розчісують її волосся. Соломії сім років. Вона відчуває абсолютну, непохитну безпеку. Світ великий, страшний і незрозумілий, але він закінчується за порогом веранди, а тут, у колі світла лампи, існує лише любов.

Це був єдиний спогад, де вона не почувалася самотньою. І саме його вимагала безодня.

Тунель розширився, перетворившись на круглу залу з низькою стелею. Тут було холодніше, ніж нагорі, але цей холод йшов не від землі, а з центру приміщення. Там, серед переплетеного коріння, що звисало зі стелі наче жили велетенського серця, сиділо Воно.

Це не була жінка в людському розумінні. Це була фігура, сплетена з кореневищ, глини та уламків людських скелетів. Її «волосся» було сухим корінням дерев, що росли на поверхні Лисої Гори, а очі — двома чорними провалами, в яких не відбивалося навіть слабке світло Лукашевої тростини. Вона сиділа нерухомо, наче вросла в землю, і здавалося, що вона тримає на своїх плечах вагу всього Києва.

Лукаш зупинився біля входу в залу. Він схилив голову — жест, якого Соломія від нього не чекала.

— Мати Землі, — промовив він тихо. Його голос звучав глухо, наче він говорив крізь вату. — Ми прийшли просити шляху.

Істота не поворухнулася, але в голові Соломії пролунав голос. Це був не звук, а вібрація черепної коробки, скрип тектонічних плит.

«Чоловік не має права голосу тут. Твій рід лише бере і нічого не віддає. Ти — злодій часу, Лукаше. Замовкни».

Лукаш зціпив зуби, але відступив на крок назад, опустивши очі. Він знав своє місце в ієрархії древніх сил.

Порожні очниці істоти повернулися до Соломії.

«Ти. Ти пахнеш чорнилом і кров’ю. Ти несеш Книгу, яка кричить. Чого ти хочеш, маленька переписувачко?»

Соломія зробила крок уперед. Ноги були наче ватні, але вона змусила себе стояти рівно. Вона відчувала, як Книга в її руках нагрівається, вібрує, намагаючись захистити свою власницю, але тут магія Книги була слабшою за магію Землі.

— Я хочу знати, де заховано Серце Міста, — сказала вона. Її голос тремтів, але слова пролунали чітко. — Я хочу знати, де початок тексту, щоб змінити кінець.

Кореневища на «обличчі» істоти ворухнулися, імітуючи подобу посмішки. Це було жахливе видовище.

«Ти смілива. Або дурна. Серце Міста — це не річ. Це рана, яка ніколи не гоїться. Знання про неї коштує дорого. Ти готова заплатити?»

— Я знаю ціну, — Соломія заплющила очі.

«Тоді віддай. Не мені. Землі. Забудь тепло, щоб отримати холодну істину».

Соломія викликала образ мами востаннє. Вона вдихнула запах меліси, відчула дотик гребінця. Вона намагалася закарбувати кожну деталь — родимку на маминій руці, звук цвіркунів за вікном, відчуття спокою.

— Я віддаю, — видихнула вона.

У ту ж мить щось невидиме, холодне і гостре, як скальпель хірурга, увійшло в її свідомість. Це не було боляче фізично. Це було страшніше. Вона відчула, як частина її «я» просто зникає. Це було схоже на те, як вимикають світло в кімнаті.

Ось вона пам’ятає веранду. Ось вона пам’ятає запах. А за мить — порожнеча.

Соломія розплющила очі. Вона знала, що щойно втратила щось неймовірно важливе. Вона відчувала дірку в душі, наче вирваний зуб, який ще кровоточить, але язик не знаходить нічого, крім порожнього ясна. Вона намагалася згадати обличчя жінки, яка її народила, але перед внутрішнім зором стояла лише сіра, розмита пляма. Вона знала факт: у неї була мати. Але вона не відчувала до цього факту нічого. Ні любові, ні тепла, ні смутку. Просто суха інформація, як рядок у Вікіпедії.

Сльози покотилися по її щоках, але це були сльози фізіологічної реакції, а не емоції. Вона плакала за тим, чого більше не могла згадати.

Істота задоволено хруснула суглобами.

«Оплата прийнята. Ти порожня, дитино. Тепер у тебе є місце для знання».

Зі стелі впала крапля — густа, темна, схожа на нафту. Вона впала прямо на чоло Соломії і ввібралася в шкіру.

Видіння вдарило її, як електричний розряд.

Вона побачила Київ, але не такий, як зараз. Вона побачила пагорби без будинків, вкриті густим лісом. Вона побачила першого каменяра, який закладав фундамент. Вона побачила місце, де перетиналися силові лінії.

Це були не Золоті Ворота і не Софія.

Це було місце під старим фундаментом Десятинної церкви. Глибоко, там, де язичницький жертовник зустрівся з християнським каменем. Там, у темряві, пульсував згусток чистого світла — точка, з якої почався текст міста. Точка Альфа.

І вона побачила ключ. Щоб відкрити шлях до Серця, потрібен був не пароль, не магія. Потрібен був звук. Перший крик новонародженого міста. І цей звук був записаний на вініловій платівці, яку тримав у руках мертвий композитор у будинку на Андріївському узвозі.