3. Перетин світів

Вони вибігли з будинку в той момент, коли реальність дев’ятсот тринадцятого року луснула, мов перестигла шкірка граната. Стіни холу пішли тріщинами, але з них сипалася не штукатурка, а білий цифровий шум, схожий на перешкоди старого телевізора. Простір за спиною згортався, стискався в точку, пожираючи оксамитові штори, дубовий паркет і запах гасу.
Лукаш штовхнув важкі вхідні двері, і вони опинилися на вулиці.
Соломія зойкнула і прикрила очі рукою. Це був не Київ. Точніше, це був Київ, який збожеволів. Вулиця Шовковична більше не була тихою урядовою вуличкою. Вона перетворилася на жахливий колаж, зшитий грубими нитками часу. Бруківка початку століття різко обривалася, переходячи в розбитий асфальт дев’яностих, а той, у свою чергу, впирався в футуристичне скло офісного центру, якого ще навіть не збудували.
Небо над головою нагадувало гематому — фіолетово-жовте, низьке, пульсуюче. По ньому пливли не хмари, а уламки будівель, перевернуті куполи церков і іржаві каркаси мостів.
— Не дивись вгору! — гаркнув Лукаш, тягнучи її за собою по тротуару, який хитався під ногами, наче палуба під час шторму. — Дивись під ноги! Тут реальність крихка. Оступишся — провалишся в Середньовіччя або в палеоліт. А там нас зжеруть швидше, ніж тут.
Повітря вило. Це був звук сирени повітряної тривоги, змішаний із дзвоном лаврських дзвонів і гуркотом трамвая.
— Вони близько, — прошепотіла Соломія. Вона відчувала їх шкірою. Холод, що наближався з усіх боків. Стирачі.
На перехресті з Інститутською простір розірвався. З чорної щілини, що виникла просто в повітрі, вивалилася фігура. Цього разу це була не пласка тінь. Це було щось масивне, зліплене з сірого бетону і арматури, що стирчала з плечей, як зламані крила. У істоти не було очей, лише широкий провал рота, з якого капала чорна субстанція — рідка темрява.
— Голем, — кинув Лукаш з огидою, зупиняючись. — Редактори не розмінюються на дрібниці. Відходь за мою спину.
Він натиснув на руків'я своєї тростини. Клацнув прихований механізм, і сталева оболонка розкрилася, перетворюючись на довгий батіг, що світився тьмяним блакитним світлом.
Бетонний монстр заревів — звук тертя каменю об камінь — і кинувся вперед. Земля здригнулася. Лукаш не рушив з місця до останньої секунди. Коли кам’яний кулак вже летів йому в голову, він зробив крок убік, легкий і плинний, як вода. Батіг свиснув у повітрі, обвиваючи руку голема.
Спалах. Запах горілого каменю. Монстр закричав, коли магічна енергія розрізала його кінцівку, наче лазер. Відрубана кам’яна рука впала на асфальт і розсипалася на купу щебеню.
— Біжи до перехрестя! — крикнув Лукаш, ухиляючись від наступного удару. — Там є зупинка!
— Яка зупинка? Там нічого немає! — крикнула Соломія, притискаючи Книгу до грудей. На місці, куди він вказував, була лише прірва, затягнута туманом.
— Дивись глибше! — його голос перекрив гуркіт бою. — Використовуй очі, дідько б тебе взяв! Згадай, що там було!
Соломія завмерла. Страх сковував, але слова Лукаша спрацювали як ключ. Вона заплющила очі на мить, викликаючи в пам’яті образ старого Києва, який бачила на листівках і відчувала в архівних документах. Вона «наклала» цей образ на порожнечу.
Коли вона розплющила очі, туман розсіявся. Там, де секунду тому була прірва, стояла стара, чавунна трамвайна зупинка з кованим дашком. І по рейках, що висіли просто в повітрі над безоднею, до них наближався трамвай. Він був червоно-жовтим, дерев’яним, з номером «0» на лобовому склі. Він не їхав — він плив, висікаючи іскри з неіснуючого металу.
— Лукаше! — закричала вона.
Хронофаг завдав останнього удару, розколовши голову голема навпіл, і кинувся до неї. Вони побігли до трамвая, який навіть не думав гальмувати. Двері були відчинені, і в них стояв кондуктор — сухий старий у формі зразка 1905 року, з квитковою сумкою через плече. Його очі були зашиті грубими нитками.
Лукаш схопив Соломію за талію і буквально жбурнув її на сходинку. Сам застрибнув слідом, коли бетонні уламки голема вже намагалися зібратися докупи позаду.
— Квитки! — проскрипів сліпий кондуктор, не звертаючи уваги на те, що вони задихалися.
Лукаш випростався, поправляючи манжети сорочки, наче щойно вийшов з кав’ярні, а не з бійки. Він дістав з кишені монету — стару, золоту, з профілем Миколи ІІ — і кинув її в простягнуту долоню старого.
— За двох. До кінцевої.
Кондуктор спробував монету на зуб (звук був такий, ніби він гриз камінь), кивнув і відірвав два папірці, що пахли полином.
— Сідайте. Не висовуйте руки у вікна. Час сьогодні вітряний.
Вони пройшли в салон. Трамвай був порожній, якщо не вважати кількох напівпрозорих силуетів, що сиділи на задніх сидіннях, дивлячись у вікна на апокаліпсис, що пропливав повз.
Соломія впала на дерев’яну лавку. Її руки тремтіли так сильно, що вона ледве втримала Книгу.
— Що це було? — запитала вона, дивлячись на Лукаша, який спокійно витирав пил з черевиків носовою хустинкою.
— Будівельний матеріал, — відповів він байдуже. — Редактори беруть матерію міста — бетон, сталь, асфальт — і вдихають у неї примітивну волю. Це дешево і ефективно.
Трамвай різко повернув, і за вікном промайнув Майдан Незалежності. Але це був не той Майдан. Замість стели там височіла гігантська гільйотина, а замість фонтанів били гейзери чорної нафти.
— Ми їдемо по Тонкій Лінії, — пояснив Лукаш, помітивши її жах. — Це маршрут, що з’єднує шрами міста. Тут час не лінійний. Тут минуле, теперішнє і майбутнє звалені в одну купу.
— Куди ми їдемо? Ви казали про «ключ».
Лукаш сів поруч. Від нього йшов жар, як від розігрітої печі. Бій збудив його кров.
— Ми їдемо на Лису Гору. Але не на ту, де туристи смажать шашлики. Ми їдемо на справжню. Туди, де колись стояв форт. І де до форту було капище.
Соломія подивилася на Книгу. Фоліант заспокоївся, його "дихання" вирівнялося.
— Чому я бачила зупинку, а ви — ні? — запитала вона раптом. — Ви ж Хронофаг. Ви живете століттями.
Лукаш подивився на неї, і в його очах майнуло щось схоже на заздрість.
— Тому що я пам’ятаю факти, Соломіє. Я знаю, що там була зупинка. Але ти... ти відчула її необхідність. Твій дар — це не просто пам’ять. Це — Творіння. Ти не просто згадала зупинку, ти змусила реальність визнати, що вона там має бути.
Він нахилився до неї, його обличчя опинилося небезпечно близько.
— Ти навіть не уявляєш, яка ти небезпечна. Редактори хочуть тебе знищити не тому, що ти помилка. А тому, що ти — Конкурент. Ти можеш переписати їхній ідеальний світ одним реченням.
Трамвай почав сповільнюватися. За вікнами зникли будинки. Тепер там був лише ліс — густий, темний, древній. Дерева перепліталися гілками, утворюючи тунель. Але листя на них було не зеленим, а сірим, як попіл.
— Кінцева, — прокаркав кондуктор. — Лисогірський форт. Далі рейок немає. Далі тільки пішки. І моліться, щоб вас там чекали.
Лукаш підвівся, беручи тростину. Його обличчя знову стало жорстким, зосередженим маскою воїна.
— Тримайся поруч, — сказав він. — Тут закони фізики скасовані. Тут діють лише закони Жертви.
Вони вийшли з трамвая в тишу, яка була гучнішою за будь-який крик. Під ногами хрустіли кістки дрібних тварин і сухе гілля. Перед ними, в тумані, височіли земляні вали форту, пронизані чорними дірами потерн.
— Тобі доведеться спуститися вниз, — сказав Лукаш, вказуючи на темний вхід у підземелля.
— Самій? — Соломія здригнулася.
— Ні. Зі мною. Але говоритимеш ти. Бо те, що живе внизу, не розмовляє з чоловіками. Воно ненавидить чоловіків. Це Дух Матері, яка втратила все.
— Що я маю запитати?
Лукаш подивився на неї важким поглядом.
— Ти маєш запитати, де заховано Серце Міста. І приготуйся, Соломіє. Відповідь тобі не сподобається. Ціна за цю інформацію завжди одна.
— Яка?
— Спогад. Найдорожчий, найтепліший спогад, який у тебе є. Вона забере його, і ти забудеш це назавжди. Ти готова заплатити частиною своєї душі, щоб врятувати цей божевільний світ?
Соломія подивилася в темряву тунелю. Вона згадала маму, якої вже не було, запах її рук, коли та заплітала їй коси в дитинстві. Це був її якір. Її світло. Віддати це? Стати порожньою в цьому місці?
Вона стиснула Книгу так, що заболіли пальці.
— Ходімо, — сказала вона, і її голос пролунав твердо, як удар молотка судді. — Якщо ми не підемо зараз, я передумаю.
Вони ступили в темряву потерни, і земля зімкнулася над ними, наче паща велетенського звіра, що ковтає свою здобич.