2. В будинку

Ніч у цьому домі не наставала, вона тут мешкала. Ховалася у важких складках портьєр, залягала густими тінями під сходами, дихала прохолодою з темних кутків високої стелі. Соломії виділили кімнату на другому поверсі, яка більше нагадувала музейну залу, аніж спальню. Ліжко з балдахіном нагадувало корабель, що плив по паркетному океану, а дзеркало у срібній рамі, потемкнілій від часу, здавалося, відображало не її обличчя, а чийсь далекий, розмитий спогад про неї.
Вона не спала. Лежала з розплющеними очима, слухаючи тишу. Це була не та мертва тиша бібліотеки, до якої вона звикла. Ця тиша була наповнена шепотінням. Будинок розмовляв сам із собою. Модрини, з яких були зроблені балки перекриття, скрипіли, згадуючи ліси, зрубані сто років тому. Скло у вікнах тихо дзвеніло, резонуючи з вібраціями, що йшли ззовні — з тієї сірої безодні, де зник сучасний Київ.
Соломія підняла руку до обличчя. У тьмяному світлі, що пробивалося з коридору, її шкіра здавалася напівпрозорою, наче пергамент. Вона відчувала, як змінилася. Той момент, коли крапля крові торкнулася сторінки, став точкою неповернення. Вона більше не була просто спостерігачем. Вона стала частиною тексту. Всередині неї, десь під ребрами, пульсувало нове відчуття — ніби в її тілі прокинувся орган, якого раніше не існувало. Орган для сприйняття часу.
Книга лежала на тумбочці біля ліжка. Навіть із заплющеними очима Соломія відчувала її присутність. Фоліант випромінював тепло, схоже на жар хворого в лихоманці.
Коли за вікном «розвиднілося» — сіра імла змінила відтінок з грифельного на попелястий — Соломія встала. Одяг, який дав їй Лукаш — довга сукня з темного оксамиту, що пасувала б жінці початку двадцятого століття, — лежав на стільці. Вдягаючи її, вона відчувала себе акторкою, яка готується вийти на сцену в п’єсі, фінал якої ще не написаний.
Вона спустилася вниз. Сходи не скрипіли під її ногами, ніби визнали її право тут перебувати. У вітальні, де вчора палав камін, тепер було прохолодно. Лукаш сидів за масивним секретером біля вікна. Він писав. Швидко, рвучко, перо шкрябало папір з агресивним звуком. Він був без піджака, у білій сорочці з засуканими рукавами, і Соломія вперше побачила його руки.
Вони були вкриті татуюваннями. Але це були не малюнки. Це були рядки тексту, написані дрібним, бисерним почерком, що вилися зміями від зап’ясть до ліктів і зникали під тканиною. Чорнило на його шкірі рухалося. Слова перетікали одне в одне, змінюючи зміст.
Він не обернувся, коли вона увійшла, але перо в його руці завмерло.
— Ти рухаєшся надто тихо для людини двадцять першого століття, — сказав він, не відриваючи погляду від паперу. — Зазвичай ваші сучасники тупають, як стадо переляканих слонів. Ви розучилися ходити так, щоб не турбувати простір.
— Я звикла до бібліотек, — відповіла Соломія, зупиняючись посеред кімнати. — Там шум — це гріх.
Лукаш повільно відклав перо і повернувся. Його обличчя при денному світлі здавалося ще блідішим, а тіні під очима залягли глибше. Він виглядав втомленим, але це була втома металу, який надто довго перебував під напругою.
— Бібліотека, — він вимовив це слово зі смаком, ніби куштував дороге вино. — Місце, де мертві вчать живих, як треба жити, а живі вдають, що слухають. Сідай.
Він кивнув на крісло навпроти. На столику між ними лежав предмет, загорнутий у шовкову хустину.
— Ти хотіла навчання, — сказав Лукаш, відкидаючись на спинку стільця. — Ми почнемо зараз. Магія Палімсесту — це не розмахування паличкою і не бурмотіння латиною. Це археологія. Ти мусиш навчитися знімати шари реальності, не пошкодивши суть.
Він простягнув руку і зірвав хустину. На столі лежав звичайний, на перший погляд, кишеньковий годинник на розірваному ланцюжку. Срібло потемніло, скло тріснуло, стрілки завмерли на сьомій годині дванадцять хвилин.
— Що це? — запитала Соломія.
— Не питай мене. Спитай його, — Лукаш кивнув на годинник. — Візьми його в руки.
Соломія вагалася. Від предмета віяло холодом. Це був не фізичний холод металу, а могильний холод забутої трагедії. Вона простягнула руку. Її пальці тремтіли. Щойно вона торкнулася срібного корпусу, реальність вітальні хитнулася.
Удар.
Світ вибухнув звуками. Крик. Гуркіт коліс по бруківці. Запах гару і кінського поту. Вона більше не була в кімнаті. Вона стояла на колінах у бруді, на вулиці, яку впізнала і не впізнала водночас — Хрещатик, але інший, нижчий, вужчий. Навколо панував хаос. Люди бігли, хтось стріляв. Вона відчувала біль у грудях — гострий, пекучий біль, від якого перехоплювало подих. Вона вмирала. Вона — молодий офіцер з простреленою легенею, який стискає в руці годинник, подарунок нареченої, і дивиться, як життя витікає з нього разом з червоною піною на губах. Його остання думка була не про Бога, не про війну, а про те, що він запізнився. Він запізнився назавжди.
— Дихай! — голос пролунав ніби з-під води.
Соломію різко смикнули назад. Вона зробила судомний вдих, хапаючи ротом повітря вітальні, яке тепер здавалося солодким і чистим. Вона сиділа в кріслі, вчепившись у підлокітники так, що побіліли кісточки пальців. Годинник лежав на підлозі, де вона його впустила.
Лукаш стояв над нею, тримаючи її за плечі. Його очі горіли холодним вогнем.
— Ти пірнула надто глибоко, — жорстко сказав він. — Я казав тобі читати текст, а не ставати персонажем. Якщо ти будеш переживати смерть кожного власника кожного предмета, якого торкнешся, ти збожеволієш до вечора.
Соломія тремтіла. Сльози, чужі сльози, текли по її щоках. Вона все ще відчувала смак крові в роті — смак смерті того офіцера.
— Як... як ви це витримуєте? — прошепотіла вона, дивлячись на нього знизу вгору. — Як ви живете з цим шумом?
Лукаш відпустив її плечі і відійшов до вікна. Його постать на тлі сірої імли виглядала самотньою, як скеля серед океану.
— Я не витримую, Соломіє. Я — Хронофаг. Я цим харчуюся. Чужий біль, чужий час, чуже життя — це моє паливо. Ти відчула це і злякалася. А я відчуваю це і стаю сильнішим. Ось у чому різниця між нами. Ти — читач, який співчуває. Я — критик, який аналізує.
Він повернувся до неї.
— Твій дар сильніший, ніж я думав. Ти не просто бачиш шари. Ти провалюєшся в них. Це небезпечно. Стирачі відчувають такі емоційні сплески за кілометри. Ти щойно засвітилася на їхніх радарах як новорічна ялинка.
— Я не хотіла... — почала вона.
— Немає значення, що ти хотіла. Значення має те, що ти можеш. Ти вмієш воскрешати пам’ять. Це саме те, чого бояться Редактори. Вони хочуть зробити світ простим. Одна історія, одна правда, одне майбутнє. А ти повертаєш світу його складність. Його біль.
Він підняв годинник з підлоги і поклав його назад на стіл. Рух був недбалим, але Соломія помітила, як обережно він торкався тріснутого скла.
— Сьогодні ввечері ми вийдемо в місто, — раптом сказав він. — Тобі треба побачити, за що ми будемо битися.
— У місто? — перепитала вона, витираючи сльози. — Але ви казали, що там небезпечно.
— Небезпечно сидіти тут і чекати, поки вони зламають захист мого дому. Рано чи пізно вони це зроблять. Ми маємо діяти першими. Крім того, — він ледь помітно посміхнувся, і ця посмішка зробила його обличчя на мить молодшим, майже хлопчачим, — мені потрібна твоя допомога, щоб знайти дещо. Дещо, що я загубив у тисяча дев’ятсот вісімнадцятому.
— Що саме?
— Мою совість, — відповів Лукаш серйозно, але в його очах майнули бісики. — Або, принаймні, ключ від сейфа, де я її замкнув.
Він підійшов до секретера і взяв аркуш, на якому писав, коли вона увійшла. Простягнув його Соломії.
— Читай. Це твоє домашнє завдання.
Соломія взяла папір. Це був не лист і не щоденник. Це був список. Список адрес у Києві. Вулиця Прорізна, Андріївський узвіз, Лиса гора, старе єврейське кладовище... Біля кожної адреси стояла дата і коротка нотатка: "Тонке місце", "Розрив", "Тінь".
— Що це? — запитала вона.
— Це карта шрамів на тілі Києва, — відповів Лукаш. — Ми відвідаємо їх усі. І в кожному з цих місць ти будеш робити те, що зробила з годинником. Тільки цього разу ти не будеш плакати. Ти будеш слухати, що саме шепоче місто. Бо в одному з цих місць захована відповідь на питання, як убити Головного Редактора.
Раптом будинок здригнувся. Це було ледь відчутно, як вібрація від важкої вантажівки, що проїхала повз, але кришталь у шафі жалібно дзенькнув.
Лукаш миттєво напружився. Його розслаблена поза зникла. Він став схожим на вовка, що почув хрускіт гілки.
— Вони знайшли нас швидше, ніж я думав, — прошипів він. — Збирайся. У нас немає часу на уроки. Іспит починається зараз.
Він схопив свою тростину.
— Візьми Книгу. І заради всіх богів, Соломіє, що б ти не побачила на вулиці — не відпускай моєї руки. Ти зрозуміла?
Соломія кивнула, відчуваючи, як страх знову піднімається крижаною хвилею. Вона побігла нагору за фоліантом. Коли вона торкнулася обкладинки, книга обпекла її пальці. На шкірі заголовка проступили нові слова, червоні, як свіжа рана:
Розділ Другий: Полювання відкрито.
Соломія притиснула книгу до себе і побігла вниз, у невідомість, де історія готувалася вбити її за те, що вона посміла її пам’ятати.